Кубок України з вільної боротьби, що відбувся в Броварах минулого тижня, пропустили майже всі перші номери національної збірної. Жінки відпочивали після Кубка світу, а чоловіки — навпаки, готуються до світового Кубка, який відбудеться 16–17 лютого у Владикавказі. Однак і без лідерів збірної було на кого подивитися та кому поаплодувати.

Віднедавна Запоріжжя стало трохи більш українським. Багато хто перестав відчувати скутість і страх перед рідною мовою. А дехто вирішив «з понеділка» перейти на українську. Усе це сталося не просто так, а організовано. До Запоріжжя приїхали активісти руху «Не будь байдужим!», організували прес–конференцію і концерт української музики та роздавали на вулицях міста купу книжечок із порадами, як полегшити опанування української мови.

Невеличкий експеримент: витягаю зі стосу старих газет програму телебачення, відкриваю на вівторкові й читаю назви. «Всі жінки — відьми», «Частини тіла–3», «Посланці царства смертних», «Диявол із Орлі», «Заткнися і пристрели мене», «Чарівливість зла», «Як подружитися із серійним вбивцею», «Будинок мертвих», «Мізки набакир», «Психоз» — загалом двадцять вісім подібних назв. Можливо, випадковість? Переглядаю програму на середу: двадцять чотири назви. На четвер — тридцять...
Ми звикаємо до такого і на загал уже сприймаємо як норму. Проте американські вчені підрахували, що середньостатистичне дитя, перш ніж стати школярем, встигає побачити по телевізору близько восьми тисяч убивств і сто тисяч інших актів насильства. Чи можна дивуватися, що ніби цілком нормальні діти виявляють абсолютно ненормальну агресію? Вони, стверджують дослідники, змалечку живуть у телевізійному мареві, так званому «суспільстві спектаклю», тож і ототожнюють життя реальне із життям екранним. Але телебачення — лише один аспект того світу, який ми створюємо для своїх дітей. Щоб потім дивуватися: і звідки у них це?!.

Кілька років тому мистецькі кола України здригнулися від безпрецедентної за своїм розмахом афери, жертвою якої стала відома художниця Тетяна Яблонська. У музеї Російського мистецтва в Києві за підтримки Дмитра Табачника було відкрито художню виставку «З приватних колекцій», одним із організаторів якої була галерея «Естамп». Резонанс від цієї події був досить несподіваним: виявилося, що ледь не чверть представлених в експозиції картин — підробки. Жертвами фальсифікаторів стали метри українського живопису ХХ століття — Тетяна Яблонська, Володимир Костецький, Сергій Григор’єв... Але спроби вказати організаторам на цю, м’яко кажучи, невідповідність дійсності наштовхнулися на шалений спротив з боку кураторів виставки. Останні доводили: всі представлені роботи є оригінальними! Й затято ігнорували обурення, зокрема, Тетяни Нилівни Яблонської, яка не бажала, щоб її прізвищем підписували підробки. Тетяна Нилівна, а згодом, після її смерті, дочка Гаяне зверталися до судів. Але, на жаль, усупереч здоровому глузду, рішення Шевченківського суду було не на їхню користь. Гаяне вирішила шукати справедливості за межами України й восени минулого року документи цієї справи були передані до Страсбурзького суду. А зовсім нещодавно про цю історію згадав інший її учасник — Дмитро Табачник. Ви думаєте, Дмитро Володимирович, нехай і з запізненням, спробував перепросити за той прецедент або хоча б його якось пояснити? Навпаки... В інтерв’ю журналу «Антиквар» колишній гуманітарний віце–прем’єр просто образив уже нині покійну Яблонську та її доньку. Щоправда, не називаючи прізвищ. Але про кого так «чемно» відгукується пан Табачник, зрозуміли всі, натяк більш ніж прозорий: «...после одной выставки живописи из частных коллекций, — цитуємо інтерв’ю, що називається «Дворяне с мещанами не стреляются»(!!!), — неврастеническая дочь очень известной украинской художницы устроила гнусную истерику по поводу того, что работы её матери, которые экспонируются на выставке, не являются подлинными». У такому ж дусі пан Табачник продовжив свої розмірковування на тему оригіналів та підробок у мистецтві. А ми вирішили, що буде справедливо, коли його «високомистецькі» тези прокоментує Гаяне Атаян.

Наталія Русначенко — єдина з безпосередніх вихованок Ігоря Турчина — продовжує грати й донині. Тепер уже — за австрійський клуб, за збірну Австрії. Саме з австрійською національною командою Русначенко нещодавно приїздила до Києва на турнір пам’яті легендарного тренера. Під час відкриття «Кубка Турчина» струнка українка на мить залишила своїх партнерок — щоб узяти в роздягальні фотоапарат і зняти церемонію. «Покажу дітям, як гарно на Батьківщині організовують свята», — пояснила Наталя кореспондентові «УМ» пізніше. З нею ми говоримо про славне минуле українського жіночого гандболу та нинішнє життя нашої воротарки в Австрії.