У розпал спеки легкий морозець і притрушені снігом смереки нагадують щось дуже казкове і мінливе, як фата морґана. Проте власники відпочинкових комплексів та садиб зеленого туризму, зорієнтовані переважно на зимовий сезон, уже готуються до прибуткових холодів.
Углиб свого роду «головному історику Івано–Франківщини» Богдану Гавриліву вдалося «зазирнути» майже на двісті років, і там відкрилося чимало цікавого. Нині він мешкає в затишному мікрорайоні (донедавна — селі) Опришівці, розташованому на південній околиці Івано–Франківська. За чималу присадибну ділянку їхній родині довелося платити двічі. Не через скупість, як застерігає народна мудрість, а навпаки — через щедрість. «Наприкінці ХІХ століття моя прабабця заповіла цей морг (0,56 гектара. — Авт.) ще не забудованої землі місцевій церкві, — розповідає пан Богдан. — Згодом, у 1929 році, церковна рада виставила подаровану ділянку на продаж, аби за виручені кошти збудувати плебанію. Тоді на цей, кажучи сучасною мовою, «лот» надійшло багато заявок. Та священик, зважаючи на те, що моя майбутня мама Анастасія вийшла заміж і молода сім’я потребувала окремого обійстя, надав їй право першого покупця. Родина швиденько спродала коней, корів та свиней і зібрала необхідних 800 злотих ринських, аби викупити землю, яка нам колись належала. Такий ось цікавий поворот подій. Певне, пошуки давніх відомостей про своїх предків та історію рідних Опришівців і розбудили в мені інтерес до краєзнавства. Власне, й моя поява на світ теж пов’язана з історичними колізіями».
Минулої неділі ювілей славної історичної битви, яка відбулася 1410 року поблизу нині польських населених пунктів Грюнвальд і Танненберг, урочисто відзначили й мешканці обласного центру Прикарпаття. Святкування розпочалося на вулиці Грюнвальдській, біля пам’ятника діячам ЗУНР. Дослідники точно не встановили чисельність українських військ, які разом із поляками та литовцями брали участь у знаменитій Грюнвальдській битві, після якої ще довго зализував рани войовничий Тевтонський орден. Проте достеменно відомо, що знаменитій перемозі над зухвалими рицарями посприяли військові підрозділи з Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька та Володимира. Про давніх українських звитяжців сучасникам нагадали копії прапорів українських земель, полки яких 600 років тому билися з тевтонцями. Один із них — білий прапор із зображенням чорної галки — тоді належав «Галицькій хоругві», а в часи незалежності став основою герба Івано–Франківщини.
Львів’яни вважають його своїм без будь–яких застережень. Описи приїздів Омеляна Антоновича зі Штатів до Львова та останні роки проживання у столиці Галичини неодмінно супроводжувалися уточненням, що перебував він у «своєму рідному місті». Сюди Омелян уперше приїхав навчатися в третій клас Української академічної гімназії в 1926 році. Про Долину, де він народився і провів юні роки, літописці з–поза меж Івано–Франківщини згадують мимохідь, як про не надто значущий факт його біографії.
Утім, сам Омелян Антонович ніколи не забував про місто свого дитинства. Коли 28 березня 2001 року уклали договір про спорудження його коштом музею «Бойківщина», а згодом на вибір запропонували два проекти, вже поважного віку меценат вибрав той, у якому передбачалося ще й помешкання для нього. «Він планував доживати свій вік у Долині, в цій квартирі. Навіть вибрав собі місце вічного спочинку на недіючому кладовищі в старій частині міста. Проект склепу виготовляв Василь Ярич зі Львова», — пригадує почесний голова Долинського районного товариства «Просвіта» Степан Янковський, котрий часто спілкувався зі своїм знаним земляком.
Страх від очікування дежа вю дворічної давності після розгулу негоди в першій декаді нинішнього липня на Прикарпатті вже розвіявся. На щастя, руйнівна вода не надовго затрималася на «чужій» території. Проте підтоплення чотирьох кладовищ у селах Вербовець, Прутівка, Радча та Старі Кути й «зазіхання» бурхливих потоків на законсервовані «чумні» місця змусили санітарних лікарів та екологів ударити на сполох: некип’ячена вода за таких умов ставала джерелом реальної небезпеки.
Чому кладовища та скотомогильники опинилися в зонах підвищеного ризику і чи можна вберегтися від цвинтарних загроз у майбутньому? Про це — розмова з начальником Івано–Франківської обласної екологічної інспекції Ігорем Яківчуком
Лише впродовж останньої доби на Львівщині підтоплення зазнали 78 населених пунктів у Пустомитівському, Дрогобицькому, Миколаївському, Жидачівському, Стрийському, Городоцькому, Мостиському, Сколівському та Старосамбірському районах області. «Плавають» 228 житлових будинків, 248 господарських будівель, понад 7 тисяч сільськогосподарських угідь. Також негода зруйнувала два мости, інформують рятувальники. А ось тернопільським еменесникам, які допомагали боротися з повінню буковинським колегам, довелося терміново повернутися назад. Позавчорашні зливи надзвичайно погіршили ситуацію на Тернопільщині. Так, у багатостраждальному селищі Коропець Монастирського району, яке чи не найбільше потерпіло під час повені 2008 року, в ніч із четверга на п’ятницю кількість евакуйованих із підтоплених будинків зросла втричі — станом на вчорашню обідню пору більше півсотні осіб із 18 приватних будинків. Наразі вони тимчасово підселені до родичів та сусідів, чиї будинки стоять вище від рівня Дністра. У селі Вістря цього ж району відселено вже 25 осіб.
Карпатський мед дається важко — і бджолам, і пасічникам. У горах їх цілий сезон переслідують надокучливі дощі й різкі перепади температур. Та й сусідство з клишоногими ласунами, які можуть вештатися неподалік розташованої на полонині пасіки, — цілком реальне. Аби відлякати царя тутешньої фауни, передбачливі господарі розкидають довкола літньої стоянки стріляні гільзи, наповнені димовим порохом. Потяг ведмедів до меду і в ХХІ столітті не слабне. Це підтвердив бджоляр–любитель із Микуличина, кандидат сільськогосподарських наук Юрій Боберський. «Позаторік я вивіз своїх бджіл у гірське урочище Розсіч, — розповідає він «УМ». — Невдовзі повінь так розмила русло річечки, що не міг забрати вулики. Коли трохи відновили дорогу і я перебрався на той берег, то побачив, що сюди двічі навідувався «медведюх». Він навіть порвав обшивку на одному вулику. За ним туди внадилася куниця і зробила справжню руїну. Того сезону половина моїх бджіл, на жаль, загинула».
Україна залишається в полоні повеней та негоди. У неділю–понеділок не пощастило відпочивальникам у Криму, де через складні погодні умови синоптики оголосили штормове попередження. «Сильні зливи, грози, град, шквали 15—20 метрів за секунду», — попереджали населення рятувальники кримського управління МНС. У неповноводих зазвичай кримських річках існувала небезпека підняття рівня води до 0,8 метра. У Джанкої через рясні зливи вже підтопило приватні будинки, у Красноперекопську залило городи. Поки що рятувальники тримають ситуацію під контролем, відкачуючи воду.
У скромній івано–франківській квартирі неподалік набережної імені Стефаника скромно до квітня 2007 року жив на заслуженому відпочинку колишній інженер заводу «Промприлад» Мирон Болехівський. Майже щодня зранку він їздив у рідне село Ворона, за два десятки кілометрів від обласного центру, де на запустілому батьківському обійсті порався біля пасіки та городу, а вечорами продовжував удосконалювати те, на що заклопотане людство не звертало увагу. Після публікації в «УМ» матеріалу «Засекречена лабораторія» пана Мирона» її герой три роки тому прокинувся відомим. Відтоді не звичного до публічної уваги винахідника кілька разів показували місцеві та київські телеканали, читачі й глядачі зверталися з уклінними проханнями поділитися досвідом використання запатентованого ним медичного пояса для лікування пахової грижі. Та згодом ажіотаж довкола його скромної персони стих, і життя знову ввійшло у звичну колію.
Аж раптом — несподіваний дзвінок від пана Мирона: «Приходьте ввечері, я хочу поділитися з читачами «України молодої» одним давнім відкриттям, про яке варто знати передусім власникам транспортних засобів. Нехай користуються».
...Якось, знайомлячись із відомим у православному світі Манявським скитом на початках його відродження, я піднявся до Блаженного каменя, що височіє неподалік монастиря. Із брили, не позначеної жодною тріщиною, після 200 років «засухи» знову почала скапувати цілюща вода, дуже помічна, хвалилися тамтешні ченці, при хворобах суглобів, очей та загоюванні ран. Щоправда, цей месидж скептики відразу сприйняли якщо не іронічно, то з очевидною недовірою. Мовляв, поки не підтвердиться чарівна сила монастирської Н2О офіційними науковими висновками — це вигадки для легковірних паломників. Коментуючи такі закиди, тодішній ігумен монастиря о. Юліан у розмові зі мною по–філософськи зауважив: «Зцілення просто так не відбувається. До джерел із цілющою водою чи до чудотворних ікон треба йти зовсім з іншим станом душі, ніж в аптеку чи до шпиталю. Без щирої неустанної молитви і безмежної віри в поміч Всевишнього марно сподіватися дива».
Що б там не говорили матеріалісти ортодоксального «обряду», але тисячі галичан і сьогодні, у ХХІ столітті, щиро вірять в особливу духовну ауру святих місць та заступництво Богоматері, чудотворні ікони якої збереглися у восьми з дванадцяти населених пунктів Івано–Франківщини. Тож про дива колишні і з’яву сучасних божественних знаків розмовляємо з відомим прикарпатським дослідником, провідним редактором інформаційно–видавничого відділу Національного заповідника «Давній Галич» Іваном Драбчуком.
