Польсько-українська Парламентська асамблея після року «паперового» існування отримала українського співголову — ним став «нашоукраїнець» Сергій Бичков. Нарешті політес було витримано, і приурочено його було до візиту в Київ цього тижня віце-спікера Сейму, польського співголови означеної асамблеї Броніслава Коморовського. Пан Коморовський — представник демократичної опозиції, партії «Громадянська платформа». «ГП» вирішила обрати своїм партнером в Україні «Нашу Україну». Наша розмова з віце-спікером Коморовським відбулася у Варшаві напередодні його київського візиту.

«Нафтове серце» Литви, паливно-переробний комплекс у Мажейках, придбав польський гігант — компанія PKN «Орлен». Таким чином було зроблено найбільшу закордонну інвестицію в історії сучасної Польщі й найбільшу акцію за час існування Литовської біржі. Важливість цієї стратегічної операції підкреслила присутність прем'єр-міністрів Польщі та Литви при передачі акцій. Загалом полякам контрольний пакет у 84,36% акцій компанії «Мажейки Нафта» обійшовся у 2,34 млрд. доларів. Литовський уряд планує зберегти за своєю державою 10% акцій. За словами прем'єр-міністра Гедимінаса Кіркіласа, цю подію можна розглядати і як «історичне порозуміння на додаток до 15-ї річниці встановлення дипломатичних відносин із Польщею».

У той час, як Польща була адвокатом України в ЄС, Німеччина під урядуванням Герхарда Шредера виконувала «цивілізаційну місію» для Росії. Тісна дружба канцлера Шредера з екс-агентом КДБ у Німеччині Володимиром Путіним закінчилася тим, що всемогутній улюбленець німецьких соціал-демократів офіційно влаштувався на роботу до «рускіх». Натомiсть між Німеччиною і Росію зберігається стратегічне економічне партнерство. З приходом Ангели Меркель ситуація дещо вирівнялась, але досі Німеччина свідома, що ключик від української євроінтеграції лежить на дні найпотаємнішої криниці Спаської башти, i не хоче задурно підставлятись, виборюючи політичні інтереси дезінтегрованого та неосвіченого київського політбомонду. Водночас саме на Німеччині, котра після Фінляндії головуватиме в ЄС, лежатиме відповідальність за реальну євроінтеграцію досі політично непрозорої України.
Про переплетіння інтересів і навколоукраїнські колізії — наша розмова з Райнером Лінднером, провідним консультантом уряду Німеччини, який очолює «східний» напрямок у Німецькому інституті дослідження міжнародних відносин та безпеки. Цей Інститут є найпотужнішим цивільним дослідницьким центром в усій Центральній Європi.

Минуло більше року, як у Польщі прийшли до влади «помаранчеві» — представники доби революційної «Солідарності»; політичне походження нинішніх провідників виводиться саме з руху незалежних профспілок, котрі очолили антикомуністичний опір 80-х. Але водночас якоїсь однієї дати приходу генерації ПіС до влади немає, бо парламентські, президентські й мiсцеві вибори у часі розбіглися.

Один iз головних героїв політичного секс-скандалу — віце-прем'єр Анджей Леппер —почав боротьбу проти «Газети виборчої», котра й розворушила мурашник, опублікувавши заяви екс-депутатки, яка зробила перші політичні кроки, скажімо так, не ногами. Розлючений Леппер пообіцяв низку судових позовів проти мас-медій, насамперед проти легендарної «Виборчої». У разі, якщо суд визнає статтю наклепницькою, лідер «Самооборони» вимагає закрити видання.

У ці дні Польща відзначає 25-річний ювілей свого остаточного прощання з комунізмом і совєтською дійсністю. Тоді польські еліти безкомпромісно розділилися на посіпак Ярузельського та дітей свободи, очолюваних Іваном Павлом ІІ та Лехом Валенсою, на тих, «хто приходив», і тих, «за ким приходили».

Днями в Польщі спалахнув скандал на сексуальному грунті, такий собі «Моніка-гейт» по-польськи. В епіцентрі — віце-прем'єр Анджей Леппер та депутат від «Самооборони» Станіслав Лижвінський.

Ще влітку різонуло серце гасло «Україна — зона вільна від НАТО». Справа не в НАТО, лякає самовизначення «зона». Частина України досі живе в Зоні, її ж вивершує та боронить. Це реставрований довгобуд із незмінною суттю і сталими суспільними стосунками у бараках: вертухаї, стукачі, блатний сходняк і прості зеки. Совєтський Союз описувала теорія двох зон — малої та великої: у малій перебували зека, у великій — решта населення. Еліти її дiлились на дві групи — «блатних» і «політичних». Агресивна босота, організована вигризати владу, брешучи в очі, і закривавлена інтелігенція в розбитих окулярах, нездатна навіть пробелькотіти, хто ж всадив швайку в спину. Попри те, що інтелігенції формально більше, блатні все одно почувалися комфортніше. Бо блатні є системотворчою частиною, і ролі поділені лишень формально — гебня тримає прапор, а блатні «дерибанять», їй «відстібаючи». Мета ж у адміністрації й урли була спільна — задушити, замочити, затовкти під нари слабких, але недобитих вчителів, лікарів, священиків, військовиків, інженерів чи звичайних трудяг. І неважливо, яку формально назву має ця Зона — совєтський чи постсовєтський союз, адже йдеться про ті самі принципи стратегічного управління.

Вибори, які відбулися 12 листопада, стали першими місцевими виборами після вступу Польщі до ЄС. Жодних «каруселей», побиттів, «відкріпних талонів» чи фальсифікацій не було. Явка здивувала скептиків, адже, попри знеохочення пересічного поляка до виборів, вона становила понад 45%. Таку активність фахівці пояснюють кількома чинниками, зокрема збільшенням громадянської зрілості, адже поляки зрозуміли, що можуть особисто впливати на долю місцевої громади, а також прагненням долучитись до протистояння консерваторів та лібералів. Для частини ж поляків, насамперед прихильних до опозиції, очолюваної «Громадянською платформою», вибори стали моментом декларації політичних симпатій та незгоди з політикою уряду. Водночас стимулом «піти до урн» стала і проведена реформа, котра збільшила «фінансову роль» місцевого самоврядування, зокрема при розподілі величезних європейських субсидій, виділених на розвиток регіонів. Але часто-густо люди просто поспішали підтримати свого симпатика, і це стосується насамперед виборів міських голiв. Крім того, до участі у виборах закликали не лише зацікавлені політичні сили, а й церква.

Ім'я священика Єжи Попелюшка, викраденого і замордованого комуністичним гебе у 1984 році, вже давно стало одним із символів мученицької боротьби за віру, яку вела християнська церква на всіх просторах окупованої Москвою Східної Європи. Саме католицька церква в Польщі стала центром боротьби з безбожницькою владою, адже категорично не погоджувалася на співпрацю з «червоним фашизмом». У цій боротьбі надпотужному і цинічному гебешному апарату священики могли протиставити лише Слово Боже, євангельські цінності та силу віри. Справа отця Попелюшка є лакмусовим папірцем оцінки комуністичного режиму, що не цурався вбивств не лише за похмурого сталінізму, а й за часів відносної лібералізації режиму.
«Справа Попелюшка», як і «справа Гонгадзе», приховує чимало страшних таємниць: попри те, що виконавців засудили одразу, натхненників шукають досі.