Хвороба, з якою Президент України нагло потрапив під ніж хірургів, у простонародді називається грубо і зрозуміліше — заворот кишок. Розтлумачуючи це журналістам, позавчора президент Академії медичних наук Олександр Возіанов — головний консультант і, відповідно, впродовж останніх 13 років знавець усіх хвороб перших осіб держави — сказав, щo такий діагноз, як у Леоніда Кучми, не рідкість у нашій країні. А членкор Академії медичних наук України Петро Фомін, котрий разом із п.Возіановим оперував Леоніда Даниловича, навів статистику: щорічно з такою хворобою, яка спіткала Кучму, лягають у лікарні приблизно 12 тисяч українців, з них 5—10 відсотків оперуються. Головне, що операція, яка тривала 50 хвилин, пройшла успішно. «Все обійшлося без ускладнень, і пацієнт почувається цілком задовільно», — відзвітував Олександр Возіанов.

Схоже, знову починається процес відкату «більшовицьких» парламентаріїв від залишків набридлої «Єди», котрий опозиційні політики анонсували ще на початку роботи цієї сесії. Учора новопризначений перший віце-спікер Адам Мартинюк зачитав на сесії заяви нардепів Валентина Савицького і Володимира Нечипорука про вихід, відповідно, з груп «Європейський вибір» та СДПУ(о). Наразі згадані депутати отримали прихисток серед позафракційних. Невідомо, втім, чи вони, згідно з вересневими прогнозами опозиціонерів, вступлять до лав меншості, чи оберуть менш небезпечне членство.

Останні наскоки у Львові на «Відкрите кафе» (колишню «Російську книгу»), офіс Партії регіонів (із промовистими написами-девізами «За Суми!» і «За Донецьк!»), а також на газету «Молода Галичина», яка є наближеною до об'єднаних соціал-демократів, наштовхують на думку, що всі ці випадки мають системну та продуману організацію. Адже «погроми» не супроводжувалися пограбуваннями чи побиттями, просто було зроблено певні акценти, які зводяться до спільного знаменника: потрібно засвідчити «злочинний» «нашизм» прихильників Віктора Ющенка. Та й міліція не надто поспішає знайти зловмисників, які перед своєю брудною справою вільно вдягають маски, працюють дубцями й камінням, а потім серед білого дня спокійно розбігаються центральними вулицями міста.

Усім зрозуміло, що владі вкрай невигідна діяльність опозиційних ЗМІ та журналістів у періоди політичної кризи, та ще й напередодні президентських виборів. Що роблять із вільним словом в Україні, усім відомо: то ще добре, коли цілі тиражі газет топлять у річках, бо іноді вбивають журналістів бейсбольними битками. І подібна практика триває, хай і в інших формах.

Ми, представники фракції блоку «Наша Україна», фракцій Комуністичної партії України, Соціалістичної партії України та Блоку Юлії Тимошенко, висловлюємо стурбованість із приводу ситуації, що склалася в Україні.
Внаслідок недолугої аграрної політики країна переживає системну продовольчу кризу, що проявляється у стрімкому зростанні цін на продукти харчування та хліб. Із кожним днем рівень соціального захисту громадян України зменшується.

Нормально жити в Україні «звичайній» людині з кожним днем стає все важче, і надію на те, що при цій владі ситуація зміниться на краще, вже втратили навіть найзатятіші оптимісти. Адже попереду вибори, і ті, хто сидить на «верхівці» держави, дбають лише про те, як би не впасти з висоти, на яку здерлися. З цього приводу фракція блоку «Наша Україна» ухвалила відповідну заяву, текст якої вчора на засіданні Верховної Ради зачитав народний депутат Валерій Асадчев.

Лихоманить нашу владу. Дні летять, мов навіжені. Пора платити по боргах перед українським народом. Цей час стає дедалі ближчим. Авторитет Віктора Ющенка та його демократичного блоку ніяк не падає, а навпаки, зростає, і це попри провокації в Донецьку, Сумах, попри постійне цинічне оббріхування у підконтрольних владі ЗМІ, попри Корчинського і кампанію. Так-так, платити доведеться. Навіть якщо влада влаштує державний переворот, забравши в народу право обирати Президента і віддавши це право підконтрольній більшості, примусивши чи залякавши перед цим ще декілька десятків народних депутатів, щоб дотягти голосування у ВР до 300 голосів. Навряд чи це вдасться, а якщо й ні, то не заздрю я тим 300 депутатам...

У Чернівецькій області доживають свого віку кілька сотень ветеранів, які в роки Другої світової війни були насильно вигнані з рідних осель на примусову працю в сусідню Румунію. У 1943—1944 роках вони працювали на спорудженні залізничних колій. Праця була тяжка й підневільна, харчування — пісне і вбоге, а тому ветерани, яким пощастило вижити, зажадали компенсаційних виплат від Німеччини, що була союзницею Румунії у тій війні. Допомогти розв'язати проблему на користь цієї категорії остарбайтерів узялися соціал-демократи Віктора Медведчука. Дехто вважає, що вони внесли вирішальний внесок у те, що 12 серпня 2000 року набув чинності закон ФРН «Про створення Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє». Згідно з ним мешканці Чернівецької області, котрі в роки Другої світової війни були депортовані до Румунії як цивільні особи й були зайняті примусовими роботами, отримували право на компенсаційні виплати. «Отримати право» означає в цьому контексті зібрати всі необхідні документи та свідчення, які б доводили, що той чи інший ветеран дійсно у 1943 році був вивезений до Румунії на примусові роботи.

Днями в Будинку кіно відбулася подія з розряду рідкісних — показували новий український фільм «Вишивальниця у сутінках», знятий на Одеській кіностудії режисером Миколою Седнєвим. Прем'єра знову викликала в умах навколокіношної публіки питання про первинність курки і яйця: так що ж, йолки-палки, важливіше — нормальні гроші, щоб вистачало і на пристойний готель для акторів, і на безперервні зйомки, і на професійних артистів, і на копії, чи режисерська воля, організаторські здібності, вміння створити в голові історію, а на знімальному майданчику — атмосферу й обережно перенести всі оголені нерви життя на плівку, інколи це ще називають талантом. Прем'єрний спіч одеський режисер підготував у формі гіркої тиради про малобюджетний героїзм кінорежисерів і байдужість держави.

Для чоловіка це дуже навіть органічна аналогія — прожиті роки й випиті грами. (Пригадується, Ступка якось недвозначно жартував про свого знайомого, номер телефону якого, мовляв, — «два по 100, додатковий 250»). Ігор Афанасьєв до свого п'ятдесятиліття презентував три вистави: число знакове як у житті та за столом, так і в мистецтві. В українському ж театрі такий ювілейний розмах сьогодні — нереальний шик, якому інші ювіляри можуть лише безрезультатно заздрити, визираючи з-за лаштунків чи натягнуто посміхаючись у VIР-ложі. Але протягом десяти останніх років між Ігорем Яковичем та українським театром хлюпотіли хвилі океану, а сам режисер кував — небезуспішно! — своє творче щастя в далекій Америці. До цього були значні заслуги перед Мельпоменою з українською пропискою: Афанасьєв керував Київським театром естради, був одним із провідних акторів київського Театру оперети, як режисер ставив вистави у театрі імені Франка... Тобто факти біографії категорично вказували на те, що такий масштабний ювілей Афанасьєв заслужив.