На Запорізькому алюмінієвому комбінаті недавно відбулася чергова прес-конференція. Потому, як російський «АвтоВАЗІнвест» епатажно переграв на тендері своїх конкурентів (йдеться передовсім про КрАЗ, який у пакеті своїх пропозицій ладний був заплатити за 68,1 відсотка акцій на 30 мільйонів більше!), оновлені директорат і правління ВАТ регулярно ініцiюють журналістські «посиденьки». Їх сценарій традиційний: таке ось маємо зростання обсягів — розкажіть читацькому загалу України чи бодай регіону. Знайшов, що оприлюднити, голова правління ВАТ Олександр Федотов і на листопадовій прес-конференції. Наявність позитиву спростовувати негоже: після тривалого регресу виробництва його обсяги справді зростають; оновлює колектив комбінату і ринки збуту. У вересні список постійних ділових партнерів поповнив Таджицький алюмінієвий завод: щомісяця запоріжці відвантажують йому 3,5 тисячі тонн глинозему. Завчасно було заготовлено для роботи в осінньо-зимовий період достатню кількість бокситів (аби знизити собівартість глинозему, тепер купують сировину в Індії та Бразилії; боксити Нової Гвінеї були дешевші, однак надто дорого розплачувалися запоріжці за низьку якість тамтешньої алюмінієвої руди. Не платить двічі лише щедрий!

Дослідники тоталітарних режимів хай тішаться тією хижою радістю азартних колекціонерів метеликів чи там, приміром, марок — книга Сапармурата Ніязова «Рухнама», над якою довічний президент Туркменістану трудився чотири роки, дісталася України. Організатори презентації її українського перекладу, що відбулася у п'ятницю в Києві, щоправда, роздавали важкий том задарма і не відали, чи потрапить «Рухнама» до книжкових крамниць, ступаючи крок у крок по тій скромній стежині немасового піару, який проторила до магазинних стелажів і базарних рундуків остання книга роздумів ще одного схильного до недемократії президента, сиріч нашого.

В Україні є куди вкладати. Це твердження зовсім не еротичного, а економічного характеру, зафіксовано в останніх викладках Держкомстату, який підсумував динаміку іноземних інвестицій в українську економіку за 9 місяців року. Так, згідно з даними Держкомстату, з січня по вересень надійшло 954,1 млн. доларів прямих інвестицій з-за кордону. З-поміж них дуже незначну частку становлять капіталовкладення країн так званої СНД — 41,3 мільйона, решта — з товстосумого Заходу. Загалом же за всі роки незалежності в українську економіку надійшло 6212,9 млн.доларів інвестицій. Сума в понад шість мільярдів, що здається карколомною «на хлопський розум», насправді є невисоким показником інвестиційної привабливості нашої держави.

Сказано — зроблено: за місяць, як і обіцяв уряд, на Тузлі з'явилася стаціонарна прикордонна застава. Відкрили її урочисто, майже як новобудову, за участі причетних до цієї ідеї високих урядових чиновників — голови Держприкордонслужби Миколи Литвина та міністра транспорту Георгія Кірпи. Фінансові витрати покривав саме Мінтранс, тобто його люди оплатили і збудували казарму на Тузлі, будиночки для офіцерських сімей, плац, овочесховище, інші інженерні споруди, зокрема й таку необхідну банальність, як каналізація та ємності для зберігання палива. Повідомляючи про це, відділ зв'язкiв iз громадськістю та ЗМІ Держприкордонслужби вказує, що на Тузлі постійно нестимуть варту півсотні прикордонників, які мають всю необхідну техніку і транспорт.

У квітні 2004 року карту чорноморських поромних ліній, що поєднують Іллічівськ, Варну та інші порти Європи з торговельними центрами Середньої та Східної Азії, поповнить ще одна: Іллічівськ — турецький порт Хопа, що розташований неподалік від турецько-грузинського кордону. Проект поромного моста здійснений фахівцями судноплавної компанії «Укрферрі» на замовлення турецької фірми Park denizcilik. Про це розповів на зустрічі з журналістами, присвяченій 25-річчю відкриття поромної переправи між Болгарією та Україною, президент СК «Укрферрі» Олександр Курлянд, наголосивши, що це «вже друга поромна лінія, яка поєднає торговельні гавані України і Туреччини». У результаті наведення морської переправи «Іллічівськ-Дерінже» товарооборот між двома державами зріс майже на третину. А річний вантажооборот на маршрутах «Хопа-Іллічівськ» та «Хопа-Варна», за прогнозами аналітиків, може досягти півмільйона тонн.

Погодьтеся, не досить часто київський «Сокіл» проводить міжнародні поєдинки за межами території, до того ж на офіційному рівні. Шанс перевірити свої сили випав команді Олександра Сеуканда в чергових зустрічах Кубка ВЄХЛ, у яких вона в Польщі зустрічалася з гданським «Сточневцем» і ХК «Торунь». Нагадаємо, що в цих змаганнях, завданням яких є заповнити паузи в чемпіонаті, не виступають клуби з Білорусі (вони зосереджені на власній першості), натомість грають поляки. Щоправда, рівень цих команд не досить високий і відповідає середнячкам тамтешньої «екстраліги», але навіть це не завадило «Сточневцю» дати справжній бій «Соколу» і бути дуже близьким до перемоги.

«Одна маленька бомбочка, і немає сучасної літературної еліти», — цей чорний жарт уже став звичним для наших менш-більш помітних літературних збіговиськ. Презентація лауреатських книжок Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова», що наприкінці листопада відбулася у кафе-книгарні «Бабуїн», теж тягне на цей похмурий прикол. Акт оприлюднення нових конкурсних надходжень широкого попереднього розголосу не мав. Це була така собі камерна забава для інформаційних спонсорів (представників мас-медіїв, не обтяжених цим почесним обов'язком, було, м'яко кажучи, не густо), лауреатів (та й то не всіх) 2002 року, декотрих із членів журі та решти організаторів. Хоча, слід віддати належне, забава була доволі своєрідна.

Парадокс нинішнього часу — відсутність великого вибору текстів, читання яких приносить задоволення. Я економлю і накопичую час, щоб засісти одного вечора за книгу, але знайти цю книгу стає здебільшого все важче. Що я знайшов за останні два роки? Роман Людмили Улицької «Медея и ее дети». Як усі, відкрив для себе Акуніна, прочитав три романи, і на четвертому закрив Акуніна, не дочитав. Приємною новиною стали книга Тараса Прохаська «Непрості» та роман Жені Кононенко «Імітація». Цікаво, що текст Прохаська запам'ятався атмосферою і мелодією, а роман Євгенії — сюжетом, тобто добре розказаною історією.

За віком їм начебто й рано повторювати слідом за Висоцьким «Де мої сімнадцять літ», оскільки й двадцять п'ять — це зовсім непогано. Але ювілей зобов'язує згадати і сімнадцять, і вісімнадцять, і двадцять, і, звичайно ж, перший, найвідповідальніший рік, що подарував Києву новий театр, а театру — можливість жити, творити, дивувати, шукати й знаходити та купатися в софітах слави. Хронічна схильність до експериментів не дозволила Театру драми та комедії перетворити ці спогади на нудний протокол, та й виграшну і перевірену форму свята — театральний «капусник» — у чистому вигляді експлуатувати не захотіли. Натомість заснували незалежну приватну премію «Рідкісна птаха», лауреатів якої і оголосили на святковому вечорі з нагоди свого ювілею. Зазвичай, з подарунками у гості приходять, гості ж лівобережців того вечора переконалися на власному досвіді, що й поверататися додому з подарунками дуже навіть приємно.