Президентський указ від 21 квітня цього року оголосив про створення в Україні 13-го національного природного парку — Ічнянського НПП в Чернігівській області (у рамках Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затвердженої Постановою Верховної Ради України ще 1997 року). Але чи потрібні нам оті національні парки і загалом заповідні території? Судіть самі... Потрібно побудувати глибоководний судноплавний канал на Дунаї — і ось перешкода: Дунайський біосферний заповідник. Треба спорудити крісельний витяг на Говерлу — а тут вам заповідна зона Карпатського національного природного парку. Необхідно будувати міст через Хортицю — не дає національний заповідник «Хортиця» і заказник загальнодержавного значення «Дніпровські пороги». Треба добудувати Південно-Українську АЕС (Ташлицьку ГАЕС) і таким чином наповнити Олександрівське водосховище — заважає історичне урочище Бузький Гард у регіональному ландшафтному парку «Гранітно-степове Побужжя». «То нащо тоді, — обурюється заповзятий чиновник, — нам ці заповідники? З ними самі тільки проблеми і ніякого зиску». Може, їх «розігнати», як Сталін, котрий у 1951 році ліквідував 88 заповідників?

Не так давно відійшов у вічність донецький літератор Іван Костиря, залишивши помітний слід не тільки в літературі (майже 40 виданих книг), а й у громадському житті регіону. Причому завдяки одній з ініціатив Івана Костирі в недалекому майбутньому рядки пісні на слова уродженця краю Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо» можуть отримати особливе значення. Адже письменник виступив із клопотанням назвати одну з малих планет Донбас. Кримські астрономи свого часу вже «поселили» в космосі низку географічних назв нашої держави. Десь там угорі вже виблискують малі планети, названі на честь Києва і Севастополя, Полтави і Одеси, Херсона і Диканьки... А взагалі в міжнародному реєстрі космічних назв українські імена вперше з'явилися в ході виконання програми спостережень малих планет і комет, які розпочалися у Сімеїзькій обсерваторії ще у 1912 році. А вже потім були продовжені у Кримській астрофізичній обсерваторії АН СРСР (нині Міністерства освіти й науки України). Всього ж українських імен та назв у космосі нині понад 400.

Харків — початковий пункт шляху українців до Антарктиди. Саме звідси, пройшовши курс випробувань, вони вирушають на край світу в льодове безгоміння. У селі Мартова під Харковом мала вишкіл чергова група українських дослідників Антарктиди. В останній день зими вони знову вирушать в експедицію на скутий кригою материк. Харківський етап тренувальних двотижневих зборів — найгустіше сито вітчизняної системи відбору, крізь яке вдається пройти лише обраним. Українська навчально-тренувальна база зимівників існує в Мартовій уже четвертий рік.

Ім'я Леоніда Мельника давно знали немало сумчан: молодий учений, економіст, лауреат премії Ленінського комсомолу, викладач Харківської філії політехнічного інституту... Йшли роки, філія перетворилася на самостійний інститут, а згодом — на університет. До образу ж додавалися заочно чи очно якісь нові штрихи. Довелося — теж не вчора й не рік тому — бути на одній з еколого-економічних студентських конференцій, організованих Мельником. Було представництво з кількох країн; робоча мова — англійська, причому сумські студенти почувалися в цьому середовищі досить комфортно; цілком пристойне обговорення доволі серйозних проблем і проектів... Здавалося, попри якісь державні негаразди, місцеві перипетії, ця людина живе і навколо себе творить середовище іншого, світового рівня. Бо можна комплексувати власною чи загальнонаціональною меншовартістю, а можна просто творити себе й відчуватися повноцінним у будь-яких умовах. Ну, звісно, й відповідати рівню.
Після років «дистанційного» знайомства з Леонідом Мельником зустрічалися з ним за розмовою. На столі — більше десятка журналів та книг, виданих за його авторства та участі. В їх числі остання — «Фундаментальні основи розвитку». Народжувалася вона непросто. Коли з'явилося поняття сталого розвитку, доктору економічних наук, професору, завідуючому кафедрою економіки Сумського державного університету, президенту Центру економічних досліджень, головному редактору міжнародного наукового журналу «Механізм регулювання економіки» Леоніду Мельнику запропонували написати книгу про економіку за умов сталого розвитку. Вона була написана, але видана так і не була: почалися якісь особисті відкриття, з'явилося розуміння, що ми практично не знаємо, що таке розвиток по своїй суті, які його закономірності й механізми. Виникла потреба заглибитися в питання і написати книгу по-новому.
Говорити з Леонідом Мельником на цю тему можна годинами. Тим більше — розмова неминуче виходить за рамки монографії — у реалії нашого буття.