Життя давно вже не театр. Життя — кіно. Цей поворот голови, гостра скеля перенісся, камінь надбрівної дуги, малахіт оксамитової сукні — як море перед негодою. Красивий кадр. А ця роблена поза дамочки з рожевим недопалком у губах — вийми її і викинь, бо в мене зайняті руки! Ні, вона не прикута до гратованої брами паризької сінематеки. Кайдани — «обманка», це лише ланцюги, обкручені тричі навколо зап'ясть. Це гра маленьких мадмуазель у маленьку революцію. Адже вона залюблена в кіно, а сінематичний центр закриває французька влада, що є загрозою її життю, бо воно, як уже відомо, — кіно. І коли поліція розганяє маніфестантів, бігти в сукні незручно, але вона якось тікає разом з юрбою, кайфуючи не так від протестного адреналіну, як від утворюваних утечею складок на оксамитовій сукні. Її звати Ізабель. Вона любить, коли красиво. Вона — мрійниця із «Мрійників» Бертолуччі, фільму, що його називають скандальним в американській та російській пресі. Але особисто я не розумію чому.