Півроку тому, заганяючи міськводоканали під дах загальнообласного водопостачального монополіста «Луганськвода», автори проекту не скупилися на обіцянки поліпшити, покращити, збільшити... Зокрема, покращити стан розрахунків: за воду — з клієнтами, за спожиту електроенергію — з «Луганським енергетичним об'єднанням». Оскільки, як уже не раз повідомлялося, останнє вкрай незадоволене тим, як з ним розраховуються водопостачальники. Остання домовленість між двома монстрами обласного масштабу, досягнута за сприяння облдержадміністрації, виглядала так: електропостачання не відключатимуть, якщо «Луганськвода» платитиме мінімум на рівні 60 відсотків.

До яких тільки кроків не вдавалося керівництво головної водопостачальної організації обласного центру, комунального підприємства «Рівневода», аби змусити мешканців Рівного розрахуватися за спожиту воду. Запровадили навіть запрограмовані телефонні дзвінки, коли автомат по черзі набирав номери боржників і нагадував про необхідність сплатити за надані послуги. Втім це не дуже допомогло — покращення внесення «водяної плати», скоріше, можна пояснити регулярністю виплати зарплат і пенсій, аніж бажанням населення погасити накопичені борги, через які Рівне опинилося на голодному водяному пайку — життєдайну вологу постачають в оселі мешканців від шостої години ранку до дев'ятої вечора.

Період брежнєвського «застою» постає у спогадах як часи тихі й сумирні, без збурень серед люду. Радянська система почувалася нібито міцною як ніколи. Щоправда, десь страшенно далеко для пересічних «совків» проти чогось протестували якісь дисиденти. Цензура і «компетентні органи» напружено охороняли «громадський спокій», отож переважна більшість радянського люду нічогісінько не знала про тих диваків, яких і справді багато хто вважав за агентів світового імперіалізму. Однак навіть у той «благословенний» час відбувалися акції, які бурхливо вривалися в життя пересічних громадян. Одна така подія, очевидцем якої мені довелося бути, сталася восени, наприкінці 1960-х у місті Прилуки. Цей величенький райцентр на Чернігівщині жив тоді, як й інші українські міста й містечка, сонним та звично злодійським життям епохи «розвинутого соціалізму». Про минулу козацьку славу цього, колись полкового міста Гетьманщини його мешканці завдяки «турботі партії» встигли забути. І навіть на таке святотатство, як спорудження універмагу на колишньому козацькому цвинтарі, поряд з руїнами давніх церков (тоді викопали гори людських кісток), у 1960-х ніхто з тутешніх ніяк не відреагував. Хлопчаки ганяли у футбол черепами своїх предків-козаків, а їхні батьки трощили козацькі кістки бульдозерами. Але десь на рівні підсвідомого у цих «правнуків поганих», очевидно, тлів бунтарський дух.

Говорити про одну з перших електростанцій в українському селі неможливо, не сказавши нічого про родину Ханенків. У першому виданні УРЕ («шелестівка») про Богдана Ханенка та Варвару Ханенко (з роду відомих цукровиробників та українських меценатів Терещенків) можна довідатись, що вони за рахунок прибутків від власних маєтностей зібрали велику колекцію картин, скульптур і творів ужиткового мистецтва античного світу, західно-європейських країн та країн Сходу, яку разом з будівлями по вулиці Терещенківській наприкінці 1918 року передали українському народові, а конкретно юридичній особі — Українській Народній Республіці. На базі цієї колекції було створено Музей західного і східного мистецтва, який після ремонту і реставрації з 1998 р. носить ім'я Богдана і Варвари Ханенків. Серед експонованих там нині творів понад 80 відсотків походять з колекції Ханенків. Крім того, меценати передали збірку українського народного ужиткового мистецтва Київському музеєві українського мистецтва.

Iдея цієї публікації народилася спонтанно. Був час розманіженого потягування кавусі після трудового дня, коли всім «серйозним» темам уже віддано належне, тож хочеться просто посидіти і потеревенити про своє, жіноче... «А знаєш, — сказала мені моя колега, — я в юності була страшенно романтичною особою, ще й максималісткою, і жити намагалася за Цвєтаєвою». І на моє «що це означає?» почала пояснювати: любити, як Цвєтаєва, будувати стосунки з чоловіками, як вона, et cetera. Ні, наївним таке твердження мені зовсім не здалося. Навпаки, у голові миттєво промчав один рядок, щоправда, не Цвєтаєвої, а Маяковського: «Стать бы мне косноязычным, / Как Дант или Петрарка, / Душу к одной зажечь, / Стихами велеть истлеть ей...». А й справді! Стати б мені Петраркою чи тою ж таки Цвєтаєвою, мати б такі слова, як у неї, написати б про своє кохання... Цікаво, що з того писання вийшло б? Я не про дактилі чи анапести — «техніка» тут не цікава. Я про суть.

Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про... Джеймса Марстерса і Кейру Найтлі. Ні-ні, чарівна британка, в яку після виходу на широкий екран фільму «Пірати Карибського моря: Прокляття чорної перлини» закохалися мільйони вражених красою губернаторської доньки кіноманів, не завела нового бойфренда. Джеймс Марстерс — це колега Кейри по акторському цеху. Пам'ятаєте бридкого, з ядучо-вибіленим гідроперитом волоссям, упиря Спайка з серіалу «Баффі — винищувачка вампірів»? Так от, це саме Марстерс і був. А єдине, що поєднує його з Кейрою Найтлі, це результати опитування, яке напередодні 440-ї річниці з дня народження Уїльяма Шекспіра провела трупа Королівської Шекспірівської компанії (Royal Shakespeare Company — RSC). Саме цю незвичайну пару абсолютна більшість опитаних театралів і акторів визнала найкращими Ромео і Джульєттою. Точніше, питання стояло так: кого б ви хотіли побачити на театральній сцені в ролі легендарних закоханих?

42-річний секс-символ Голлівуду (це його фанатки так охрестили) Джордж Клуні відтепер має не лише американське, а й італійське громадянство. Щоправда, розповсюджується воно тільки на невеличке містечко Лальйо, розташоване на березі озера Комо. Мерія цього населеного пункту, історія якого, до речі, налічує понад 900 років, «нагородила» Клуні званням почесного громадянина Лальйо. Точніше, ще нагородить, бо церемонія «посвячення» голлівудської зірки в новий статус відбудеться у травні — раніше Джордж приїхати до Італії не зможе через жорсткий знімальний графік.

У справі «батьки Анни Курникової проти Анни Курникової» — передбачуване продовження. Як повідомляла «УМ» минулого тижня, Сергій та Алла, «предки» 22-річної секс-ракетки, забажали отримати у вигляді грошей частину вартості нібито спільного з донею особняка на березі моря у Маямі. Алле Анна негайно висунула зустрічний позов до своїх батьків: тенісистка-модель береться довести, що за віллу вартістю 5 мільйонів доларів вона платила самотужки, а потім витратила ще майже мільйон на її подальше облаштування. Адвокат Курні також зробив заяву про те, що Анна намагалася залагодити цю справу поза судом, і вона вкрай розчарована тим, що суперечка одержала публічний розголос.

Уміння міністра оборони США Дональда Рамсфелда висловлюватися такими довжелезними й закрученими фразами, що без пляшки він би й сам себе, мабуть, не зрозумів, уже стало такою ж візитною карткою Пентагону, як п'ятикутна форма будівлі оборонного відомства. До речі, за свій ораторський «талант» містер Рамсфелд уже отримав не одну оригінальну премію. А нещодавно молодому композитору з Детройта Браянтові Конгу спало на думку прославити міністра ще й у шоу-бізнесі, заодно заробивши на цьому непогані грошики. Браянт поклав знамениті цитати глави Пентагону на музику й випустив альбом під назвою «Поезія Дональда Рамсфелда та інші свіжі американські художні пісні», який користується в Америці величезним успіхом.

— Привіт, Мозок!... Мозок?... Що з тобою, Мозок?!
— Відвали, «Натс»... Тут до тебе Героїн заходив...