Поки сердешні «бюджетники», залякані начальством, ставлять, а студенти, заробляючи собі на пиво, «малюють» підписи за Януковича, основний конкурент кандидата від влади спілкується з народом. Адже 1 серпня у виборчій кампанії Віктора Ющенка розпочався активний, «польовий» етап, протягом якого лідер коаліції «Сила народу» відвідуватиме міста, містечка й села в регіонах. Про це вчора на своїй першій прес-конференції у статусі керівника виборчої кампанії Ющенка повідомив журналістам віце-спікер парламенту Олександр Зінченко. За словами Олександра Олексійовича, влітку пріоритетними для В.Ю. будуть південні та східні області — Одеська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська та Крим.

Історія з «лювовью» нашого «Прємьєр-міністра» до граматики розрослася на ще один нюанс. Декларацію про доходи, в якій Віктор Янукович, вказуючи власну посаду, примудрився зробити дві помилки, хтось у ЦВК намагався виправити. За спостереженнями сайту «Оглядач», трапилося це минулих вихідних. Утім старання «коректора» ні до чого доброго не призвели. У слові збереглися дві помилки: тепер воно виглядає як «Премьер-міністр».

Оксані Забужко належить безжально точне спостереження: дилемою українця в новітні часи майже завжди був вибір між не-буттям і між буттям-що-вбиває. О ні, не треба сприймати ці слова занадто спрощено. І в російській, і в радянській імперіях на вищих ієрархічних щаблях було чимало вельми успішних персонажів, які так і не позбулися м'якого українського «г». І все ж людина платила за свій успіх зреченням від свого родового коріння. Розплачувалася в кращому разі ставленням до своєї «Малоросії» як до благословенного краю пісень, шароварів і галушок, місія якого — вносити зворушливий місцевий колорит у багатюще загальноросійське панно (адже в'ятичам з костромчанами так само дозволено було в міру любити їхню «малу батьківщину»). Отже, платила за кар'єру асиміляцією в організм iмперії, а відтак — національним не-буттям.

У кожного народу існують свої неповторні коди, які не судилося зрозуміти представникам інших націй, — слова, які не піддаються перекладу, жарти, які ніхто більше не розуміє, традиційні вироби мистецтва, які у чужих руках ніколи не досягнуть досконалості. Як би це не було банально, але Україна таки — країна пісень і вишивок. Країна, в якій вишивальниці й килимарі сплачують податки нарівні з підприємцями, якi продають жувальні гумки й презервативи, і не мають жодних пільг. Країна, в якій автентичний одяг — це розкіш, у якій чи не єдина фабрика художніх виробів давно почила в Бозі. Проте унікальна українська вишивка живе... Принаймні у своєму історичному центрі — на Полтавщині, у Решетилівці.

«Півная» — не люблю це слово, воно відгонить сирістю, пліснявою й іншими неприємними запахами. У Львові заклади, де можна випити кухоль пива, називають красивим і трохи незвичним для слов'янського вуха словом «кнайпа». А в часи мого студентства найвищим шиком для іногородніх було приїхати двогодинним потягом зі Станіслава чи електричкою з Тернополя до Львова на гальбу свіжого «Львівського», яке на той час вважали чи не найкращим пивом на наших теренах (нагадаю, що в ті донезалежницькі часи асортимент цього популярного напою був більш ніж скромним — окрім «Жигулівського», згаданого «Львівського» та ще якогось місцевого трійла, важко пригадати ще щось).

«Єдиний» кандидат від Кучми, перебуваючи на Луганщині 22 червня, вибравши вдалий момент, наказав комусь із свого почту перерахувати в область цілих 75 мільйонів гривень. Щедрий дарунок призначався на погашення старих боргів із зарплати гірникам. Наступного дня частина грошей надійшла; ще пару тижнів розбиралися, кому й скільки платити, а потім кошти й справді почали потрапляти до кишень гірників. Однак дивна річ: бурхливі овації з цього приводу лунають здебільшого з-за дверей високих кабінетів та в студіях місцевих телеканалів. Самі «винуватці торжества», себто шахтарі, чомусь не виявляють позитивних емоцій. Точніше, залишаються так само похмурими, якими й були. Можна, звичайно, вважати автора цих рядків суб'єктивним у оцінках, однак... Навіть стовідсотково «донецькі» канали не ризикують знімати святкові сюжети на кшталт такого: замурзані, але радісно білозубі гірники розсовують під шахтними касами по кишенях стоси райдужних папірців, виголошуючи здравиці на честь батька рідного, Віктора Федоровича...

Якщо досі в Україні спрацьовувало чітке правило: влітку займатися урожаєм, а взимку говорити про землю, то нинішній передвиборчий рік сплутав усі карти і зламав усі правила. Звичайно, жнива «приглушили» дискусію з приводу того, варто в Україні продавати землю з 1 січня 2005 року, як пропонують Президент, уряд і Земельний кодекс, чи ні. Однак це не означає, що питання не постане на порядку денному вже у вересні, з відновленням роботи Верховної Ради. Тому в Державному комітеті земельних ресурсів зараз працюють як ніколи наполегливо, щоб восени було чим крити головний аграрний козир опозиції — про те, що Україна не готова відкривати ринок сільськогосподарських земель навіть із технічних причин. Отож, як не дивно, теперішня політична ситуація — на руку селянам, які мають шанс вирішити чимало земельних питань, що не вирішувалися роками.

У ХІІІ столітті в Індії курку можна було купити за 12 тисяч мушель, в Камеруні раба — за 200, а в Новгороді пудову діжку меду — за... 4
Про це й багато чого іншого можна дізнатися на пересувній виставці, яку возить по Україні приватний колекціонер з Одеси Андрій Шклярук. При кожному переїзді він обов'язково втрачає кілька екземплярів, але це не вбиває його бажання дивувати народ своєю колекцією.
44-річний одесит Андрій Шклярук говорить, що збирання мушель віддавна вважалося царським заняттям, перевагою людей багатих, він єдиний затесався поміж них. І єдиний з приватних колекціонерів в Україні, хто не зберігає свої скарби на запилених полицях удома як величезну цінність, що зростає iз року в рiк, а виставляє їх на всенародний огляд. Уже пройшло понад дві сотні виставок Андрія Шклярука, але в Одесу його мушлі повернуться не скоро — попереду малі й великі міста, в тому числі Київ, де їх іще не виставляли. При переїзді обов'язково що-небудь б'ється, дряпається, а отже, різко втрачає свою цінність. Проте рухається, і люди, котрі приходять на виставки, щоразу в захваті...

Найкращий на сьогодні бразильський футболіст Роналдо в особистому житті такий самий непостійний і вибуховий, як і на футбольному полі. 27-річний форвард мадридського «Реалу» готується до чергового весілля. Цього разу з ним на шлюбний рушник стане співвітчизниця, фотомодель і ведуча бразильського МТВ Даніела Сісареллі. Місцем майбутнього одруження, яке має відбутися приблизно за два місяці, зіркова парочка обрала Париж — тут голуб'ята нібито зможуть уникнути такої пильної уваги з боку численних фанатів, які не дали б парочці спокійно почуватися в Бразилії.

Побачити своє фото на обкладинці популярного й авторитетного журналу мріє не лише кожна дівчина, яка в душі вважає себе не гіршою від якоїсь Кейт Мосс або Дженніфер Лопес, а й чимало вже досить відомих осіб. Та що там казати — навіть та ж Джей Ло радо хапається за такі пропозиції, адже чим більше в портфоліо зірки обкладинок, тим дорожче вона цінується. Тому можна собі уявити, як здивувалися редактори жіночого видання Marie Clair, коли на їхню пропозицію попозувати для центрального фото солістка групи No Doubt Гвен Стефані відповіла відмовою. І це при тому, що зайва реклама трохи вже призабутій широкою публікою Гвен зовсім не завадила б. А знаєте, чим пояснила своє рішення співачка? Мовляв, вона не хоче розчаровувати своїх прихильників, які вважають веселу блондинку «своїм хлопцем».