Зухвале пограбування інкасаторського автомобіля «Донгорбанку», що влітку минулого року сталося на Володарському шосе, поставило перед правоохоронцями безліч запитань. Та вже тоді співробітники карного розшуку Маріупольського міськвідділу міліції найбільше дивувалися тій неабиякій легкості, з якою нападники позбавили інкасаторів грошей. Закономірно висловлювалося припущення про певну взаємодію обох сторін. Частково цю версію вдалося підтвердити й після затримання учасників нападу.

У житті завжди є місце для подвигу. Прикладом цього може стати героїзм двох черкаських друзів — 14-річного Миколи Патланя, учня міської школи №22, та на рік старшого за нього Ігоря Блудшого, який навчається у професійному ліцеї №17. Хлопці у шторм врятували від загибелі у водах Дніпра 70-річного рибалку. До речі, неподалік відпочивала компанія дорослих, але вона не тільки не зреагувала на біду, в яку потрапила літня людина, а й відмовилася зателефонували рятувальникам, пояснивши це тим, що розрядився мобільний телефон.

За кілька місяців старе двоповерхове приміщення колишнього дитячого садка на столичних Березняках має перетворитися на світлу й сучасну будівлю: тут до Різдва планують відкрити Центр допомоги безпритульним дітям. Закладати символічну капсулу на місці зведення притулку й урочисто заснувати центр, що отримав назву «Наші діти», приїхала сила-силенна поважних людей, серед яких були народні депутати України, керівники дипломатичних місій в Україні, віце-спікер польського сейму Йозеф Зих, посол ФРН в Україні Дітмар Штюдеманн, мер Києва Олександр Омельченко. За словами міського голови Олександра Омельченка, у Києві існує вже 4 соціальних центри для захисту прав дітей, а відкриття спільного україно-польсько-німецького центру доводить, що чужих дітей не буває. Задля продовження благодійної співпраці представники трьох причетних країн у символічну капсулу поклали прапорці своїх країн, а діти — малюнки німецьких та українських малюків.

Уряд України продовжує «послідовну політику погашення боргів власникам втрачених вкладів у Ощадбанку СРСР та радянських цінних паперів» теоретично та «передвиборчий пі-ар Великого начальника» практично. Услід за компенсацією знецінених вкладів Ощадбанку СРСР уряд вирішив піти далі й вишукав бюджетні гроші навіть на погашення облігацій Державної цільової безвідсоткової позики 1990 року випуску. Виплати за нею розпочались із 1 жовтня.

Наразі українців, які законно працюють за кордоном, у 50 разів менше від реальної кількості нелегалів. Так, за даними Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді, із двох мільйонів осіб, які виїжджають за кордон працювати, легально перебувають там лише 40 тисяч. За словами Валентини Довженко, голови Ради з питань протидії торгівлі людьми, міністра у справах сім’ї, дітей та молоді, нелегали не мають ніякого соціального захисту і нерідко стають «власністю» закордонних роботодавців.

Виявляється, на вулиці Прорізній, що в центрі Києва, крім Молодого театру є ще один дуже цікавий культурний об'єкт із назвою «Камера». Це, мабуть, єдина в столиці фотогалерея. Тут у рамках Року Польщі в Україні відкрилася досить цікава виставка «Фотографи з Польщі. 6+2». Шестеро приїхали з Варшави — всі вони члени одного фотоклубу, а двоє працюють у нашій країні: це посол Польщі в Україні Марек Зюлковський і Збігнєв Шевчик, керівник торгового представництва країни-сусіда. Кожен автор представляє винятково себе і, звісно, батьківщину. Посол здивував концептуальним підходом до дійсності. Перекреслив синє, чисте, мирне небо чорним товстим проводом, зробив його «в клітинку» символічною решіткою. Наше це небо, чи небо над вільною Польщею? — не ясно, мабуть, просто небо над землею. Як не дививсь, а очі впираються в павутину проводів і решіток.

Мемуари — жанр благодатний, але дуже таки підступний. Оскільки людині, яка взяла на себе сміливість писати про того, кого знала й любила давно, з ким прожила під одним дахом не один десяток років, надзвичайно важко відмежуватися від суб'єктивізму, від звички бачити у своєму героєві лише чесноти, від, можливо, надмірної інтимності, яка звучить наче сама собою, без волі на те автора. Чи переймалася усім цим Людмила Стельмах перед тим, як почати писати спогади про свого чоловіка, драматурга Ярослава Стельмаха? Мені здається, ці умовності, які ще називають вимогами жанру, її благополучно обійшли. Книга «Мій кіт за тобою скучив» ніколи не стане взірцем класичних мемуарів. Її відвертість заперечує канони і форми, а бажання зберегти свою любов до чоловіка і після його смерті для Людмили Стельмах було рушієм ідеї цієї книги. Власне, без такого величезного бажання спогади були б перенасичені хронологією, фактами, для людяності там просто-напросто не знайшлося б місця.

Коли сонце всю ніч накопичує енергію, воно обов'язково зійде вранці. Так казав Заратустра. «Іди і людям правду говори, — / Твоя мовчанка може стать ганьбою». Так казав Дмитро Павличко. Слово, налите по вінця, як і сонце — не може не спалахнути. Такий закон буття. Така традиція природи...

У тому, що від результату виборів-2004 залежить і доля, і їхнє особисте майбутнє, молодих людей переконувати не треба. Недарма ж у нинішній президентській кампанії з особистої ініціативи бере участь чи не більше молоді, ніж за всі попередні вибори разом узяті. І владі це дуже не до вподоби, адже попри всі «політінформації» заляканих викладачів, студенти навіть під загрозою виключення з навчального закладу (а таке траплялося вже не раз) не збираються підтримувати «правильного», себто провладного, кандидата. (Цікавий випадок із життя. Молодий хлопець роздає передвиборчу агітацію Віктора Януковича, супроводжуючи процес примовкою: «Беріть газетку, голосуйте за Ющенка!». Питаю: «Ти що, не бачиш, чия це газета? Вона ж за Януковича!» — «Та знаю я, знаю. Газетки роздаю, бо за це платять. А за Ющенка агітую, бо сам за нього голосуватиму. Папірець люди й без того викинуть — воно нудне, а про Ющенка запам'ятають»). Більше того, активні юнаки та дівчата об'єднуються у громадські організації й рухи, аби разом протидіяти владі як на рівні свавільних деканів-ректорів, так і вище.

На шабаш брутальної наруги над волею та гідністю тисяч полтавських студентів і учнів технікумів, профтехучилищ перетворилася так звана «урочиста хода» під девізом «Молодь проти провокацій та революцій». За повідомленнями провладної преси, організувала її Коаліція молоді Полтавщини «Ми обираємо Януковича». Хто був справжнім ляльководом цього брудного дійства, кореспонденту «УМ» розповіли більше десятка керівників і викладачів навчальних закладів, яких змусили поставити у стрій своїх підопічних.