Ще не встигнувши змінити Конституцію, Верховна Рада вже примудрилася її порушити. Такий вердикт виніс... ні, не Конституційний Суд, а всього лише Мін'юст, згідно з висновком якого парламент ухвалив рішення, що не відповідає не лише Основному закону, а й деяким іншим законодавчим актам.

Так є вона, все-таки, чи немає? «А яка різниця? По-моєму, це вже нікого не цікавить», — якось сумно відповів на запитання кореспондента «УМ» щодо того, чи існує все-таки у Верховній Раді парламентська більшість, один із депутатів-«трудовиків». Мабуть, «більшовик» зі стажем знав, що каже — судячи з настрою більшості (не парламентської, а звичайної) парламентаріїв, наявністю чи відсутністю «під куполом» законодавчого будинку на Грушевського, 5, парламентсько-урядової коаліції (ПУК) наразі щиро переймаються хіба що її лідери та «зовнішні» натхненники.

Учора з президентської дистанції зійшов один «бігун»-кандидат: в останній день, відведений для здачі підписних листів, до Центрвиборчкому із зібранням «автографів» не з'явилися представники лідера Партії реабілітації українського народу (колишня Партія реабілітації тяжкохворих) Григорія Черниша. Того самого, який обіцяв у разі перемоги роздавати лікувальні прикраси з топазу. Щоправда, у порівнянні з десятками інших кандидатів кандидат, який за часів СРСР мотав строк за приватну медичну практику — голковколювання, — має певну перевагу: йому повернуть грошову заставу розміром у півмільйона гривень.

Отруєння лідера виборчої кампанії Віктора Ющенка залишається головною темою в українській політиці. Протягом цих днів було досить характерних для вітчизняної «еліти» заяв і припущень. Починаючи від отруєння суші чи алкоголем та закінчуючи розповідями про ціни на операції, які роблять в австрійській лікарні «Рудольфінерхаус». Хоча ні перше, ні останнє Ющенка ніяк не стосувалося.

Українській владі часто дорікають, що вона копіює російські виборчі технології: будь то боротьба з «червоним реваншем» чи війна компроматів. Зрештою, звідки узятися українським сценаріям, якщо протягом кількох останніх кампаній Адміністрація Президента неухильно слідує порадам кремлівських гастролерів, які міцно вкоренилися на київських пагорбах. Не виключено, що на цих перегонах вони спробують розіграти в Україні драму, влаштовану російською владою у 2000 році. Тоді маловідомий російський прем'єр забезпечив собі стрімке зростання рейтингу на тлі боротьби з тероризмом після кількох потужних вибухів у російських містах.

Народний депутат Олег Рибачук (фракція «Наша Україна») вважає, що подальше розгортання владою терористичних виборчих технологій може викликати у людей зустрічну реакцію — агресію. «Сьогодні «марати» і «гліби», яких давно списали у Росії, намагаються застосувати чорні технології в Україні», — наголосив в інтерв'ю керівник офісу Віктора Ющенка, маючи на увазі російських політтехнологів Гельмана й Павловського.

Hаприкінці минулого тижня Генпрокуратура запросила журналістів на «круглий стіл» — обговорити те, як розкриваються (варіант: не розкриваються) справи про вбивства наших колег. Бесіда вийшла доволі специфічною, адже співрозмовники з ГП відразу обмежили потік питань за двома пунктами. Про справу Ігоря Александрова ми говорити не будемо, попередили вони, оскільки ця справа вже в суді. Про справу Георгія Гонгадзе ми теж говорити не будемо, бо... Бо не будемо. І крапка. (Та сама «жирна крапка» від Януковича, презентована Тигіпком). А про кого будемо? Про решту загиблих. Приміром, про одного з українських журналістів, фіналом життя якого стало самогубство — так твердить прокуратура. Він, казали прокурори, був цілковито ницим, абсолютним невдахою, тому й наклав на себе руки. А підтвердженням тої ницості буцімто є те, що він вживав наркотики і навіть, як шепнула на вухо Генпрокуратурі його вдова, мав проблеми зі шлюбним життям.

Українське суспільство переживає доволі складний період своєї історії. Можливо, і не найтяжчий з точки зору фізичного виживання етносу, але й не найкращий з точки зору історичної перспективи державотворення. Більше того, неспроможність сучасної української (псевдо)еліти вибудувати стратегічну лінію поведінки на світовій геополітичній арені, нерозуміння суспільно-політичних аспектів внутрішньо-державного згуртування нації актуалізує проблему соціально-психологічної реконструкції українського етносу.
Справа ця складна і клопітна. Але якщо ми нею не займатимемося, годі й сподіватися на історичні перспективи українства. Бо світовий досвід успішних націй свідчить, що спочатку потрібно навести лад у людських головах — створити певне мотиваційне підгрунтя для руху вперед, а потім уже вибудовувати моделі суспільного устрою та стратегію поведінки всередині країни та за її межами.