Завтра до Дня незалежності столична влада відкриє Музей імені Івана Гончара. Того самого видатного народознавця і колекціонера, який ще в 50-х роках організував приватний музей традиційної культури українців у Києві. Експонати до власної хати митець звозив із усієї України. Нині заклад може похвалитись багатою колекцією з 15 тисяч речей ХVI—ХХ століть. Серед них близько 2,5 тисячi рушників, сорочок, верхнього одягу, килимів; колекція народних картин «Козаки-Мамаї» і народних музичних інструментів, а також понад півтисячі ікон із різних регіонів України. Водночас, можливо, когось звістка про відкриття музею навіть здивує. «То в Києві ж уже є музей Гончара?» — скажете ви. І не помилитесь. Просто реставрувати приміщення і влаштувати експозицію музейникам вдалося лише на одинадцятому році свого існування.

Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством.

Hа тлі поголовних скарг: а) українських режисерів на те, що кінотеатри не беруть їхніх фільмів у прокат; б) прокатників, що на те кіно, яке знімають вітчизняні режисери, ніхто ніколи не піде; в) чиновників, що прокату, власне, і пропонувати нічого — цим літом Україною прокотилися допрем'єрні покази нової картини Олеся Янчука «Залізна сотня» — спочатку у Львові, потім на фестивалі в Ялті, а 24 серпня, в День незалежності, «Залізну сотню» презентуватимуть у столичному кінотеатрі «Жовтень» (на всяк випадок — о 18.30, вартість квитка — 12 грн). До творчості режисера, який зняв художні фільми про голод 33 року, вбивство Степана Бандери, життя Романа Шухевича, і ось в останній картині — боротьбу вояків УПА в 1944—47 роках на теренах Східної Польщі, ставляться по-різному, найголовніші (і небезпідставні) претензії до його картин — соціалістичний реалізм навпаки, себто стилістика радянських героїчних фільмів один в один переноситься на постаті героїв Української Повстанської армії. Але з іншого боку, всі, хто подививися картини Олеся Янчука, в один голос стверджують, що вони надзвичайно потрібні, бо це фактично єдина спроба художньо осмислити цей період української історії. Тобто це якраз той випадок, коли кожний глядач має скласти свою думку про фільм і коли судження кінокритиків не є вирішальними.

Більшість подорожуючих дотримуються гарної «плюшкінської» традиції — відвідуючи якесь місто чи країну, обов'язково захопити звідти на пам'ять якийсь сувенір. Що в цьому плані може запропонувати Україна і, зокрема, Київ? Адже на День незалежності столицю заполонять десятки тисяч гостей. Тож у переддень урочистостей ми вирішили влізти в шкіру туриста і пройшлися місцями «сувенірної слави». А водночас дослідили, чим живе і дихає в Україні ця залузь.

На прес-конференції, яка передувала науковій експедиції древнім Бурштиновим шляхом, її керівник Сергій Воронов обмовився: «Ми приречені на пригоди і несподіванки». У цьому він не помилився: ні того, ні іншого у дорозі не бракувало. Бо експедиція, що тривала 31 добу, стала чи не найважчою з усіх попередніх (а їх у списку капітана Воронова — п'ять). Нещодавно надзвичайно стомлений, але сповнений вражень екіпаж «Сварога» повернувся до Києва. Про усі перипетії переходу Великим бурштиновим шляхом в ексклюзивному інтерв'ю «УМ» розповіли самі учасники експедиції.

Фраза «якщо ви не цікавитеся політикою, то вона зацікавиться вами» стає особливо актуальною напередодні чергових виборів і особливо для вітчизняних кумирів. Хто, як не вони, збурюватимуть молодь халявними концертами, на яких важливі моменти в житті — перший поцілунок під улюблений хіт чи перша можливість вибирати владу самому — асоціюватимуться з певним політичним прізвищем. Політики вже майже роздерибанили українських виконавців — одним із перших концертів на підтримку кандидата в президенти було «свято від Януковича» на Європейській площі в Києві, на якому виступав Віктор Павлік. Співак зараз відпочиває в Туреччині, тому не зміг відповісти на запитання «УМ». Але ми поцікавилися у його колег: з ким ви, майстри культури? Отож кого, коли і чому підтримували, -ють, чи будуть це робити, розповідають:

Сьогодні у польському курортному місті Сопот на узбережжі Балтійського моря розпочинається 41-й Міжнародний фестиваль пісні. Впродовж двох фестивальних днів на сцені сопотського амфітеатру під відкритим небом виступить низка польських виконавців та кілька «зірочок» локального масштабу, зокрема ветеран польської поп-музики Кшиштоф Кравчик, який таким чином вшанує 40-річчя своєї сценічної діяльності, та Кейт Раян. Балканська зірка Горан Брегович, який мав стати окрасою цьогорічного Сопота, за кілька днів до початку фестивалю повідомив організаторам імпрези, що він не з'явиться до Польщі, бо цілком задовольнився попереднім виступом у Сопоті 2001 року.

Що таке техно і з чим його їдять, справжньому меломану пояснювати не потрібно. Причому, як тому, хто ще підпадає під визначення «тінейджер», так і представникам значно солідніших вікових категорій. І якщо молодь має у своєму розпорядженні чималу фонотеку, то представники старшого покоління вибирають, як правило, SCOOTER. Запальні й у міру агресивні хлопці на чолі з фрон-меном Ейч-Пі Бакстером цього року відзначають 10-річчя свого бренда. І один концерт у цьому контексті відіграють у Києві 3 вересня.

І хто це років зо п'ять тому вирішив, що часи «старих» топ-моделей минули? Мовляв, усіляким Клаудіям Шиффер, Ліндам Євангелістам, Сінді Кроуфорд та Наомі Кемпбелл пора виходити «на пенсію» й поступитися місцем новим суперзіркам подіуму. «Бабусі» й справді на деякий час відійшли від модельних справ — поодружувалися, понароджували дітей, завели власний бізнес тощо. Але варто було «новеньким» на кшталт Кейт Мосс або Летиції Касти взяти тайм-аут, як відомі манекенниці 90-х потроху почали «відроджуватися». Зрештою, їх надихав приклад Наомі, котра єдина не полишає модельний бізнес ні на мить і почувається там, як золота (бо багата) риба у воді. Шиффер та Кроуфорд уже успішно знімаються в рекламі й відеороликах, заробляючи завдяки іменам по мільйону доларів і більше за пару днів «роботи». Є ім'я, значно гучніше, ніж у сучасних молодих зірочок, і в Лінди Євангелісти, яка у свої 39 років не відстає від колег по топ-модельному цеху. І якщо багато хто з ветеранок подіуму відмовляється від участі в показах (адже менше ста тисяч за раз заробляти не хочеться, а хто ж заплатить такі гроші за один лише прохід?), то Лінда й безпосередньою роботою манекенниці не гребує. Навіть навпаки.

Жувати мишачі хвости не лише несмачно й негігієнічно, а й ризиковано для гаманця. Принаймні в Австралії, де за таке можуть оштрафувати на кілька тисяч доларів. 22-річному мешканцеві спекотного міста Брісбен Тоні Макгі ще пощастило: суд урахував, що «злочин» хлопець скоїв у стані сп'яніння, і наклав на нього мінімальний штраф — 750 австралійських доларів (це дорівнює 537 доларам США). Але Тоні радо заплатив цю суму, оскільки, протверезівши, і сам вжахнувся власній жорстокості. Річ у тім, що оштрафований «правопорушник» гриз хвоста... живої миші.