Подорож із Києва на Буковину через Австрію, Румунію, Урал та Ізраїль
Від Києва і на захід Україна у передвеликодні дні майже однакова: вибілені чи пофарбовані хати; прибрані цвинтарі й доглянуті придорожні хрести зі слідами свіжих чи й давніх трагедій; повсюдні гурти жінок і дітей, що несуть у страсний четвер від церкви запалені свічки; багато лелек (чи бузьків, або чорногузів — у залежності від місцевості) на електричних стовпах по селах; обмаль надокучливої у радянські часи наочної агітації, зате море фантазії комерційної. «Сусідка», «У вуйка Василя», «Під липами», «Край-рай», «Циганський табір» — це дріб'язок із того, що мерехтить у очах з вікон автомобіля. А що вже за назвами тих генделиків і придорожніх мотелів можна вивчити словник українських топонімів і особливо власних жіночих імен — то не майте жодного сумніву: одних «Марій» та «Оксан» з «Іваннами» набереться кілька десятків. Чи то така любов чоловіча до жіночої статі, чи то вся комерція тепер у жіночих — як у давні часи, в жидівських, руках?
Але про все це думаєш мимоволі, майже підсвідомо. Всі думки уже там, поза Німчичем — у буковинських Розтоках, де, знаю, чекає мене вся моя величезна фамілія. А найбільше — мама з татом.