Які тільки негаразди не випадали на голови пікетників за ті три тижні, що вони тримали облогу столичної міськради! Мер міста Олександр Омельченко запевняв учасників акції протесту, що допоможе їм із переїздом і звинувачував у продажності (мовляв, стоять, щоб «купити за отримані гроші сигаретку»); Шевченківський суд виніс рішення про ліквідацію містечка — не взагалі, а у зв'язку зi святами, на 5 і 9 травня; минулих вихідних хулігани влаштували справжній погром у таборі несанкціонованих мешканців Хрещатика...

У перші відвідини Криму в президентській іпостасі Віктор Ющенко поєднав приємне з корисним: декілька днів відпочинку на Південному березі, в Мухалатці, й офіційне представлення у Сімферополі нового голови Радміну автономії Анатолія Матвієнка. У великій урядовій залі, де справді яблуку ніде було впасти, Президент виклав своє розлоге бачення подальшого розвитку найбільш самоврядної території України.

Як відомо, Пауло Коельо наполіг на тому, щоб його останній роман — «Заїр» — був перекладений насамперед українською мовою. Роман вийшов слабким, відверто слабким — таке враження, що книжка написана тільки для того, аби було що перекладати. Країна, звідки Коельо привіз собі вишиванку і де перемогла помаранчева революція, очевидно, потребувала заохочення. Але ось вам сюжет: панянка на книжковій розкладці, продаючи «Заїр», винувато розводить руками: «К сожалению, по-русски — нет. Будут, но позже. И, конечно, дороже. Так что если хотите — берите (гидливо) эту...». Ні, нічого не зрозумів один із трьох найпопулярніших письменників світу про цю країну! Тож дарма затіяв роман зі згадками про битву за Сталінград, ворогів народу, степи Казахстану, комуністичну владу тощо. Говорять, що головна заповідь письменника — писати про те, що знаєш. І порушувати її — означає псувати власне мистецьке реноме. Хоча, якщо це втішить знаменитого бразильця, мало хто з тих, хто живе в Україні, сам розуміє власну державу. Тим паче — її владу. І нинішню в тому числі.

З 25 квітня канал «1+1» почав показ, як зазначено на сайті студії, «першого військового хіта пострадянського періоду»: одинадцятисерійний серіал Ніколая Досталя «Штрафбат». Той-таки анонс намагається навіяти українським глядачам, що ця стрічка виправляє помилки історії. Доки ми, розвісивши вуха, баранувато сприйматимемо Другу світову війну в імперській інтерпретації Росії, і зі сльозами на очах слухатимемо в українському ефірі розповіді Алєксандра Розенбаума про те, які «чєчєни звєрі», доти не вщухнуть крики ненависті з одурених і генетично виснажених численними голодоморами регіонів нашої держави про «бєндєровскіх бандітов», підігріті категоричними висловлюваннями деяких, застряглих у позавчорашньому дні політиків. Тотальну і сліпу героїзацію війни, що в неї, мов худобу, було вкручено народи колишнього Совєтського Союзу, варто виполювати тихою сапою і вимітати паршивою мітлою. Інакше може скластися так, що майбутні покоління українців сприйматимуть помаранчевий Майдан як такий собі аборигенський фестиваль «пєсні і пляскі».

Чотирнадцять документальних стрічок розкажуть про сенсаційні факти з історії Другої світової війни. Як стверджує сам автор і ведучий проекту Дмитро Харитонов, сценарії та готові фільми адаптували спеціально для показу в нашій країні. Творчий колектив проекту працював як з українськими, так і з німецькими архівами. «Друга світова, — каже пан Харитонов, — це період, в якому ще багато неясного. Її таємниці вигулькують із закритих архівів і назавжди змінюють уявлення про, здавалося б, відомі події, ситуації та людей. «Звичайна сенсація» — проект, що відкриває «зворотний бік» однієї з найдоленосніших подій XX сторіччя. Серед 14 представлених фільмів є історії і про «маленьких людей», наприклад, як з Освенціма втекли закохані — поляк та єврейка. І стрічки, пов'язані зі знаковими персоналіями, як, скажімо, невідомий матеріал про зйомки Чарлі Чапліном «Великого диктатора». Коли ми почали працювати над цим матеріалом і вперше побачили сенсаційні кадри, пригадалася сентенція Марка Твена про те, що правда неймовірніша за вигадку, бо вигадка мусить триматися в рамках правдоподібності, а правда — ні».

Це копія такого ж російського заходу. В київському Міжнародному виставковому центрі учасників лише вісімдесят. Половина, хоча престижні, але спонсори. Квитки на наше «Кіно Експо» — 35 гривень — не розпродані. Але! «Кіно Експо Україна» — чи не єдине в країні місце зустрічі працівників усіх галузей кіноіндустрії.

Про цю чи не найбільш «розпіарену» літературну акцію знає майже кожен пересічний українець: потужна розкрутка у не менш потужних засобах масової інформації (зокрема в «УМ») в очах наших громадян перетворила конкурс на щось справді (дихайте глибше!) культурне, елітне і непересічне. Якби ще й геніальні твори заслужених переможців потрапляли до рук бодай десятого потенційного читальника, то, певно, настав би рай земний. Але рай на землі досі спостерігало вкрай мало людей, та й ті пестунчики долі перебували в стані творчої ейфорії. Себто або митці, або ж завзяті споживачі оковитої чи інших згубних для тендітної людської плоті препаратів. Тому більшість із нас, книгожерів — жертв «лікнепу», змушені приречено задовольнятись повідомленнями про величний кастинг літературних талантів, і раз на рік, затамувавши подих, побожно вслухатися в імена переможців та звучання назв їхніх квазігеніальних творів. Оскільки цього року було задекларовано, хоч і маленький, але ювілей, і святкували його не абиде, а в київській мерії, то, крім спокусливих розповідей про солодку «Коронацію», ми ще й споглядали по «ящику» фантасмагоричні сюжети про цей достоту панський баль (саме так-от, із м'яким знаком наприкінці).

Прихильники красуні Шеннон Догерті, яка стала знаменитою після виходу на екрани молодіжного «мила» «Беверлі Хіллз-90210», уже знудьгувалися за своєю улюбленицею. Якось так склалося, що після свого відходу з телесеріалу «Всі жінки — відьми» (в оригіналі — Charmed) чорнокоса актриса більше ніде особливо не «світилася». У США, щоправда, Шеннон протягом деякого часу вела телешоу «Тактика паніки», але ж у нас його не показували... Що ж до нових акторських робіт, то 34-річна (день народження вона відсвяткувала місяць тому) Догерті вирішила не псувати свою репутацію примхливої особи й від усіх пропозицій знятися в тому чи іншому проекті відмовлялася. Чи то фільми були недостойні (хоча, найімовірніше, їх узагалі не було, адже Шеннон вважається серіальною актрисою), чи то режисери не до вподоби...