Відтепер у Львові можна купити кавуни тільки цілими ягодами. Адже львівська обласна санстанція заборонила продавцям кавунів розрізати їх і продавати у розрізаному вигляді.

Спроба розкрити балон iз невідомим газом закінчилась плачевно не лише для необережного мешканця села Угерське Львівської області, а й ще для дев'ятьох осіб, що перебували поблизу. Усі дев'ятеро — а серед них виявилось ще й п'ятеро дітей — отримали отруєння легкого ступеня. Газ із розгерметизованого балона забруднив територію площею близько 30 кв.м. За попередньою версією Головного управління МінНС Львівщини, люди отруїлися випарами хлору, проте остаточно тип газу встановить слідство.

Полку учасників парламентських виборів прибуло. У прес-релізі, розповсюдженому організацєю, яку в Україні знають як «жовта «Пора», зазначено: «1 серпня Громадянська партія «Пора» отримала Свідоцтво про реєстрацію політичної партії від 23 березня 2005 року за № 127-п.п. Свідоцтво видане за рішенням Печерського суду м. Києва від 29 червня 2005 року, який зобов'язав Міністерство юстиції України зареєструвати ГП «Пора» до 24 березня 2005 року. Таким чином, ГП «Пора» візьме активну участь у виборах 2005 року».

Як не крути, а Запоріжжя претендує на статус регіону, показового у контексті протистояння між учорашніми однодумцями по Майдану. Наприкінці червня «УМ» «накаркала», сумніваючись у примиренні місцевих соціалістів із головою обласної держадміністрації Юрієм Артеменком. «Війна» скінчиться 22 червня?» — так називався матеріал про конфлікт, взаємні образи та чергову дату судового розгляду. Не 22-го, а 29 червня Юрій Артеменко таки захистив у місцевому суді Комунарського району Запоріжжя свої честь і гідність, на які зазіхнув перший секретар обкому СПУ Сергій Кузьменко. Але той не квапиться вибачатися за поширену у ЗМІ «дезу» про «губернатора». Ще не висохло чорнило на апеляції, як Кузьменко скликав журналістську братію для нових вельми епатажних заяв.

Так звана «новітня» опозиція не втомлюється лити крокодилячі сльози з приводу кадрових «репресій» нової влади за політичною ознакою. Мовляв, переможці помаранчевої революції повсюдно виживають, видавлюють ледь не з усіх керівних посад досвідчених профі лише задля того, щоб самим зайняти їхні тепленькі місця. А як насправді почувають себе «помаранчеві» у вчорашніх «заповідниках» кучмізму? І кого там сьогодні підвищують у званнях, посадах?

Євроатлантична інтеграція України стала чи не провідною темою суспільного обговорення в Криму. Першу хвилю дискусій спричинило масштабне травневе святкування Днів Європи в Україні та приїзд Віктора Ющенка до Севастополя. Тоді ліві партії організували масові протести проти перебування в порту закордонних кораблів, мотивуючи це тим, що єдиний ратифікований договір про введення на територію України іноземних військ — це угода з Російською Федерацією, чиї судна стоятимуть тут до 2017 року.

Коли Італія 1861 року здобула незалежність, із-понад 25 млн. населення італійською мовою в ній розмовляли тільки 600 тисяч (2,4 відсотка). «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації міцною й благотворною... Ми не будемо вільні, якщо не будемо єдині», — стверджувалося в програмi «Про єдність мови і засоби її поширення». І в Італії було все зроблено для того, щоб усі італійці незалежно від свого етнічного походження оволоділи й користувалися на всій території держави єдиною італійською мовою.

Коли майже сорок років тому я почав вивчати історію України, в мене склалося таке враження, що ця країна ніби постала аж після Жовтневої революції 1917 року. Тоді я ще не знав, чому Київ переважно не розмовляє рідною мовою, чому в травні столичні студенти бояться проходити біля пам'ятника Шевченку, чому в місті стільки пам'ятників людям у шинелях і з гвинтівкою в руці, а імена багатьох уславлених земляків люди вимовляють пошепки, сполохано озираючись навколо. Якби тоді, нехай навіть у самвидаві, я мав би під рукою книгу на кшталт «Світочі і лжепророки» (Видавництво М. П. Коць. — Львів, 2004) заслуженого вчителя України, письменника Віктора Лупейка, такі питання в мене, звичайно, не виникали б.

Відомо, що гольф — гра елітна, а отже, недешева. Мабуть, навіть делекі від цього виду спорту вболівальники бачили посмішку темношкірого американця Тайгера Вуда — чемпіона світу й найбагатшого спортсмена планети. В Україні ж справжніх полів для гольфу немає взагалі. Зелена галявина для найпростішого варіанта «дорогої» гри займає площу в три гектари, а облаштувати її «по повній програмі» коштує близько ста тисяч доларів. Повноцінне ж поле розміститься на території у 100 га, і витратити на нього треба кілька мільйонів.