Про світочів і лжепророків

      Коли майже сорок років тому я почав вивчати історію України, в мене склалося таке враження, що ця країна ніби постала аж після Жовтневої революції 1917 року. Тоді я ще не знав, чому Київ переважно не розмовляє рідною мовою, чому в травні столичні студенти бояться проходити біля пам'ятника Шевченку, чому в місті стільки пам'ятників людям у шинелях і з гвинтівкою в руці, а імена багатьох уславлених земляків люди вимовляють пошепки, сполохано озираючись навколо. Якби тоді, нехай навіть у самвидаві, я мав би під рукою книгу на кшталт «Світочі і лжепророки» (Видавництво М. П. Коць. — Львів, 2004) заслуженого вчителя України, письменника Віктора Лупейка, такі питання в мене, звичайно, не виникали б.

      Цей об'ємний том із чотирьох розділів прямо чи опосередковано тлумачить, шифрує, розкладає по поличках першопричини і наслідки фатальних трансформацій суспільної свідомості в XIX—XX століттях, наочно показує шабаш біснуватої думки і поразку здорового глузду на величезних обширах колишньої Російської імперії.

      Перший розділ тому «Обриси лицарів науки» присвячений видатним українцям, які на своїй батьківщині з різних причин досі сприймаються неоднозначно, певною мірою ще залишаючись ідеологічними жертвами зумисних перекручень недавніх часів. Серед них — Сергій Подолинський, Дмитро Донцов, В'ячеслав Липинський, Микола Василенко, Дмитро Дорошенко, Агатангел Кримський — люди яскравого, небуденного таланту, оригінальних думок і діянь, за що й були відкинуті тоталітарною системою. У другому розділі Вiктор Лупейко виступає як історик, літературознавець і критик, роздумуючи над «Прапороносцями» Олеся Гончара, феноменом УПА. Та особливо захоплююче читаються розділи «Буревісники чи авантюристи?» і «Фальсифікати великого вождя», перший з яких присвячений Марксу й Енгельсу, другий — Леніну. Ніколи не думав, що мене будуть цікавити дослідження про людей, які не приваблювали навіть тоді, коли вони в очах мільйонів ще виглядали безгрішними, своєрідними атеїстичними святими.

      Книга Віктора Лупейка вигідно відрізняється від багатьох видань подібного змісту, автори яких керуються емоціями і без розбору обливають брудом своїх апріорі ненависних персонажів. Лупейко — людина також емоційна і, як переконує знайомство з його текстами, далеко не зачарована Марксом, Енгельсом, Леніном та їхніми однодумцями, але своїм почуттям він дає волю вкрай рідко, та ще й тоді, коли має незаперечні, як кажуть, «залізні» аргументи. Щодо аргументів слід сказати, що в нього їх достатньо. Віктор Лупейко критично прочитав, проштудіював, осмислив величезну кількість різноманітної літератури — від нудної марксистсько-ленінської до авантюристичних, науково-популярних книжок — і дав своє бачення, розуміння, відчуття того, до чого призвела нестримна жага, скажемо відверто, далеко не дурних шукачів пригод, які усіма доступними засобами втілювали в життя глобальні ідеї перетворення світу, виховання нової людини, переділу влади і власності.

      Сюжет розповіді вибудуваний логічно, має свою інтригу, і завдяки цьому не згасає інтерес до нього аж до самісінького кінця. Автор звертає увагу на, здавалося б, дрібні, другорядні деталі з життя, роздумів, дій іконізованих радянською ідеологією вождів, які, виявляється, мали безліч людських вад, були далеко не великими гуманістами і голубами миру, швидше, навпаки: Маркс і Енгельс, наприклад, підтримували німецький мілітаризм, цинічно ставилися навіть до свого найближчого оточення, не дуже переймалися проблемами робітників, любили вино, жінок і розкішне життя, а їхні наукові погляди і прогнози переважно були необгрунтованими, хибними, а відтак — шкідливими. Що ж до Володимира Леніна, він ніколи не став би тим, ким став, якби не великі махінатори й пройдисвіти Олександр Парвус (син одеського ремісника Ізраїль Лазаревич Гельфанд) та Яків Ганецький (Фюрстенберг), які завдяки своїм міжнародним зв'язкам і неабияким махінаторським здібностям забезпечили амбітному волгарю-адвокату не лише потужний агітаційно-пропагандистський обстріл російського царату та тимчасового уряду, а й щедру фінансову підтримку кайзерівської Німеччини.

      Звичайно, не в усьому, про що розповідає Лупейко, він є першовідкривачем. Книга містить і відомі з інших джерел факти, але заслуга автора полягає передовсім у тому, що він чимало з них подає в неочікуваному ракурсі, тлумачить з точки зору небайдужого громадянина країни, яка від насильницького впровадження в життя марксистсько-ленінських ідей поряд із багатьма іншими країнами понесла непоправні фізичні, моральні й матеріальні втрати. Втім саме в цьому контексті до шановного автора в мене є одне делікатне зауваження. Говорячи, наприклад, про відомого більшовика Антонова, він з досадою каже, що йому через дефіс невідь за що  додали ще й українське Овсієнко. Складається враження, що ніби справжніх українців, з прізвищами на «енко», було мало серед марксистів-ленінців! Як справедливо доводить сам Лупейко, космополітичні більшовицькі агітатори чудово вміли задурманювати не дуже освічені (та й освічені також!) голови фантастичними планами про побудову безкласового суспільства, де пануватиме мир, справедливість, майнова і духовна гармонія. От і творили ті буйні голови революції, затівали громадянські війни, колективизації, розкуркулення, голодомори та інші лихої пам'яті справи! Дарма, що все це оберталось суцільною трагедією для їхнiх народів.

      Я знаю одне грузинське прислів'я, в якому дерево скаржиться: «Сокира мене не змогла б звалити, якби у неї не сокирище моєї породи». Мені здається, що причина національних поразок будь-якого народу здебільшого криється саме в тих «сокирищах». І варто про це пам'ятати. І протистояти їм у нищенні рідних «дерев». А з рештою висновків і роздумів Віктора Лупейка я цілком згодний. Він написав інформаційно насичену, мудру й вистраждану книгу, яку з користю для себе можуть прочитати як ті, хто давно стоїть на позиціях автора, так і ті, хто в бородатих вождях революції ще вбачає великих пророків, мудреців і рятівників людства.

Рауль ЧІЛАЧАВА,

поет, доктор філологічних наук,  професор.