Пласкі груди, вузький зад, волохаті ноги, великий ніс, долоні й ступні, волосся на обличчі, шрами... Дивно, як одні й ті самі ознаки одних людей прикрашають, а інших — спотворюють.

Прима — поняття відносне. І, мабуть, надзвичайно індивідуальне, оскільки кожен театрал, як правило, має свого любчика, відвідує всі вистави за його участю, причому не один раз. Але з тим, що примою Молодого театру є народна артистка України Тамара Яценко, погодиться кожен, хто бачив акторку хоча б у одному спектаклі. Яскрава, щира, колоритна, багатогранна у кожній ролі, вона, наче магнітом, притягує до себе не лише очі глядачів, а й їхні серця.

Мистецтво з янгольськими ликами, серед суєти і суцільної беззмістовності багатьох проявів сучасної цивілізації, складно собі уявити. Принаймні не зупинившись на мить і не згадавши про те, що ми так часто промовляємо і так рідко усвідомлюємо, — «Не хлібом єдиним!». На полотні гармонія фарб, натхнення і спокою. Тут відпочиває душа. І, як зерно, визріває нова сентенція, нова формула, новий виток і переосмислення життя, радості, любові і божественного. Так живе і творить Борис Єгіазарян — відомий художник, народжений у Вірменії і закоханий в Україну. Філософія його мистецтва проста, як світ, — незримі паралелі між біблейними сюжетами і реальним життям. Усе так природно, логічно, фантастично і правдиво, не зраджуючи своїй сутності. Він — як улюблений гранат, сонячний і соковитий, багатогранний, неперевершений у своїй зрілості і дитячій чистоті. Його музи кличуть у дитинство, його світ захоплює, його образи вражають. Він живий, справжній і особливий. Прагнучи зрозуміти і відчути його барвисту образність, мимоволі занурюєшся в себе і опиняєшся у незвіданих сутінках власного «я». Втрачаєш час і фізичне тіло, змінюючи орієнтири і точки відліку. Ви в полоні «Маятника часу». І навіть уже збагнути складно, хто повноправний володар — ви чи він.

Зда­ва­ло­ся, ар­те­ків­ців, які ба­чи­ли ген­сек­ре­та­рів Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу, сьо­год­ніш­ніх пре­зи­ден­тів, кос­мо­нав­тів та й, влас­не ка­жу­чи, ба­гатьох зі­рок, уже ні­чим не зди­ву­єш. На Мі­лу че­ка­ли в се­ре­ду п'ять го­дин — хто в Сім­фе­ро­поль­сь­ко­му ае­ро­пор­ту, ад­же її приватний лі­так «Сессна» (з Нiмеччини) за­піз­нив­ся, а хто — без­по­се­ред­ньо під го­те­лем. По­ки че­ка­ли, ук­ра­їн­сь­кі жур­на­ліс­ти на­ма­га­ли­ся прок­рас­ти­ся в но­мер-люкс у ком­п­лек­сі «Скель­ний» (від міс­ця роз­та­шу­ван­ня на ске­лі), де ні­би­то по­вин­на жи­ти Мі­ла (це як­що во­на по­го­дить­ся). З вік­на від­к­ри­ва­єть­ся гар­ний вид на мо­ре, збо­ку — ске­ля, дві кім­на­ти, шкі­ря­ний ди­ван... Ми­ну­ло­го ро­ку в цьо­му но­ме­рі жив Слав­ко Ва­кар­чук. А за­раз десь по­руч — Рус­ла­на, лі­дер гур­ту «Тар­так» Саш­ко По­ло­жин­сь­кий. Пе­ред са­мим при­їз­дом Йо­во­вич Рус­ла­на в бі­ло­му ка­пе­лю­сі і бі­лих чо­бо­тях сі­дає в ма­ши­ну і ку­дись їде. Ка­же, що назус­т­річ. Та й що ро­би­ти од­ній зір­ці в но­ме­рі, як­що ін­ша — в об'єк­ти­вах стіль­кох ві­де­о­ка­мер...

Як і слід бу­ло очі­ку­ва­ти, з наб­ли­жен­ням ви­бо­рів уряд усе час­ті­ше стає мі­шен­ню для кри­ти­ки. «Кри­ти­ка — це доб­ре», — заз­на­чи­ла Прем'єр Юлія Ти­мо­шен­ко на вчо­раш­ній прес-кон­фе­рен­ції за під­сум­ка­ми уря­до­во­го за­сі­дан­ня, що від­бу­ло­ся ми­ну­лої се­ре­ди.

«Я йду в доброму настрої. Ставлюся до цього нейтрально. Для мене це така ж сама нормальна, але й водночас обов’язкова і необхідна подія, як сходити зранку в туалет». Так іще у вівторок, справді перебуваючи в доброму гуморі, висловив своє ставлення до допитів колишній «губернатор» Харківщини Євген Кушнарьов. Вийшовши зі слідчого управління Генпрокуратури, обвинувачений у зазіханні на територіальну цілісність України та недоторканність її кордонів, екс-високопосадовець потішився з того, що «без наручників», і повідомив: наступного ранку його знову чекають у ГП. Звісно, винним він себе не вважає, бо статті про сепаратизм у законодавстві немає — тільки про порушення державного кордону, а Кушнарьов його не порушував; але на допит піде.

19 сер­п­ня пра­вос­лав­на цер­к­ва від­з­на­чає Пре­об­ра­жен­ня Ісу­са Хрис­та, що ста­ло­ся на го­рі Фа­во­р. У на­ро­ді свя­то це на­зи­ва­єть­ся Дру­гим Спа­сом, або Спа­сом яб­луч­ним. По всіх цер­к­вах свя­тять яб­лу­ка та різ­но­ма­ніт­ні пло­ди но­во­го вро­жаю, са­до­ви­ну та го­ро­ди­ну, нап­рик­лад гар­бу­зи. Ка­жуть, ні­би цьо­го дня Спас хо­дить се­ред лю­дей і куш­тує ово­чі. Гос­по­ди­ні обов'яз­ко­во пек­ли різ­но­ма­ніт­ні пи­ро­ги, стру­де­лі й пи­ріж­ки з яб­луч­ною на­чин­кою.

У дру­гий день Куб­ка Ло­ба­нов­сь­ко­го ко­ман­ди пок­ла­ли кві­ти до мо­ги­ли ве­ли­ко­го тре­не­ра на Бай­ко­во­му цвин­та­рі, а по­тім про­ве­ли тре­ну­ван­ня, при­чо­му всі на різ­них аре­нах. У се­ре­ду зран­ку для гос­тей про­ве­ли ек­с­кур­сію сто­ли­цею Ук­ра­ї­ни. Ду­ма­єть­ся, Ки­їв мав спо­до­ба­ти­ся усім, ли­ше сер­бів неп­ри­єм­но вра­зи­ло... пог­ра­бу­ван­ня їх­ньої роз­дя­галь­ні під час пів­фі­наль­ної гри з по­ля­ка­ми. Зло­дії вкра­ли всі гро­ші, які знай­ш­ли, — близь­ко 20 ти­сяч єв­ро.

Історія Вероніки, яка нині стала всесвітньо відомою саксофоністкою, буквально приголомшила глядачів Клубу українського кіно при Колумбійському університеті Нью-Йорка, де з ініціативи його президента Юрія Шевчука був показаний український документальний фільм «Вероніка і саксофон» за участю молодої режисерки з Києва Олени Фетісової. (До слова, нещодавно фільм отримав диплом 1-го Фестивалю документального кіно «Контакт» у Києві). І річ не в тім, що 23-річна Вероніка ще студенткою здійснила успішні концерти в Києві, Москві, Парижі, що вона талановита і її, напевне, чекає успішне майбутнє. Всіх нас, глядачів, зворушило саме те, ціною яких зусиль зуміла вона реалізуватися. Адже раннє дитинство, від народження до семи років, вона провела в будинку для сиріт у Криму, звідкіля її взяла на виховання у свій родинний дитячий будинок жителька Сімферополя Ірина Кожухарова, яка і дала їй своє прізвище. Тому її родина — це мама Ірина і більше десяти братів і сестер — теж колишніх сиріт. І саме завдяки підтримці Ірини Іванівни Вероніка продовжувала своє захоплення грою на саксофоні, в 14 років вступила в московське Гнесінське музичне училище і закінчила його. Нині навчається в Музичній академії, бере участь у мастер-класах у Парижі, у Міжнародному конкурсі саксофоністів у Брюсселі. І ось стала героїнею документальної кінорозповіді, що теж пішла світом...

Головне соціальне відомство у державі — Міністерство праці та соціальної політики — днями підсумовувало результати своєї роботи за останнє півріччя. За словами міністра праці та соціальної політики В'ячеслава Кириленка, перед новим урядом від самого початку постала гостра необхідність диференціації пенсій і одночасно її підвищення. «Ми зробили це, внісши зміни до бюджету на 2005 рік, і тепер ситуація з пенсіями та їх диференціацією є більш-менш задовільною, — каже міністр. — Сьогодні 80 відсотків пенсіонерів отримують пенсію, вищу від прожиткового мінімуму, який становить 332 гривні». За словами керівника Мінпраці, в повному обсязі здійснюються й інші обіцяні виплати — одноразова допомога при народженні дитини. Наразі її вже отримало понад 50 тисяч молодих мам, і заборгованості з цих виплат зараз немає. «За цей час максимальний розмір допомоги на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням, збільшився в 4-5 раз, а у 5,4 раза зросла сума допомоги на дітей одиноким матерям, — звітує міністр. — Виплати дітям-інвалідам підняли в півтора раза, а інваліди з дитинства отримують зараз допомогу, вищу більш як удвічі. З липня приблизно в 5 разів підвищили щорічну допомогу на оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».