За чудернацьким збігом обставин, Борис Євгенович Патон, незмінний президент Академії наук України ось уже 46 років поспіль, народився в один день з Академією — 27 листопада 1918–го. Така от «виправдана містичність», інакше кажучи — доля.
Довгий час (втім, уже забутий далеко в історії час) заздрісники та недоброзичливці, яких вельми багато і не було, подейкували, що Борис Патон зобов’язаний своєю науковою славою та кар’єрою батькові, академіку Євгену Патону. Потім довгий час це твердження спростовували. Яблуко від яблуні...Це в хорошому смислі. Адже геніальність, як бачимо, передається іноді в спадок. Євген Патон був славетним мостобудівничим, його син став першовідкривачем у газоелектрозварюванні. Їх знає весь світ.
Підбираючи матеріали до 90–річного ювілею Бориса Патона, ми розгубилися в морі його відкриттів, наукових піонерств, чеснот зрештою — це фігура багатогранна і надзвичайно плідна.

Що спонукало Бориса Скоропадського, який мав забезпечене життя в достатку у США й Канаді, спродати все своє майно, забрати родину і переїхати жити в Україну? Тяжіння рідної землі, каже 53–річний чоловік. Він називає себе внуком гетьмана Павла Скоропадського, спростовуючи тезу швейцарки Олени Скоропадської–Отт про те, що на ній гетьманська династія уривається.
Днями Борис Данилович завітав до Рівного. Ця людина відкрита, щира у спілкуванні, а тому й нашим читачам буде цікаво послухати його розповідь про життєві перипетії, що не поступаються за інтригою й таємністю латиноамериканським серіалам. Скоропадський–Тугай–Бей каже, що результати експертизи ДНК підтверджують його гетьманське походження на 74 відсотки. А в Україні він — ні багато ні мало — хоче відродити Гетьманат, тобто монархічну форму влади.

На Харківському фестивалі фантастики є непорушна традиція: зібрав три головні нагороди конвенту (золотий, срібний і бронзовий Кадуцєї) — отримай статуетку крилатого дракона за все одразу — талант, завзятість, працьовитість. Такий приз дорого коштує і в прямому, і в переносному розумінні цього слова, тому що підтверджує успішність свого володаря. На десятому, ювілейному, «Зоряному мосту» золотий міфічний герой дістався голові донецького клубу любителів фантастики «Странник», письменнику Федорові Березіну. І не випадково. На всьому СНГівському просторі йому немає рівних у «фантастичному» жанрі технотрилера. Можна сказати, один у полі — воїн, що, в принципі, і природно — серед письменницької братії офіцери ракетний військ зустрічаються украй рідко.

Прислів’я «Один у полі не воїн» або хибне, або має яскраві винятки. Часто одна скромна особа може відіграти визначальну роль у перебігу важливих подій і навіть в історії цілого народу. Це розповідь про людину, яка стала однією з перших легенд воєнної журналістики, людину, якій ціла європейська нація має бути вдячною за своє існування та державність, людину, без якої теперішні європейські кордони мали б, можливо, дещо іншу конфігурацію. Йдеться про американця Джануаріуса Макгехана (1834 — 1878), якого називають «батьком болгар» та «визволителем Болгарії». Останні слова написані на його могилі під ім’ям та прізвищем.

Ігорю Юхновському 1 вересня виповнилось 83 роки. Він каже, що відчуває свій вік і те, що всьому в цьому житті — свій час. Від керівництва Інститутом національної пам’яті Юхновський був би радий повернутися до теоретичної фізики — величезного захоплення та обраної раз і назавжди професії. Іменини зобов’язують: перші запитання все ж не про ІНП і дослідження Голодомору, а про особисте.

На сьогодні в Національній академії наук України налічується 179 академіків. І лише троє з них — жінки. Ганна Валентинівна Єльська, директор Інституту молекулярної біології і генетики НАН України — одна з цих трьох. Вона є автором понад 350 наукових праць, підготувала десятки кандидатів і докторів наук. Її інститут активно співпрацює з колегами у Франції, Великобританії, США, Японії, Німеччині. Проте шлях жінки в науці — не з легких.

Морально сильні люди — підтримка для оточуючих. Особливо в час, коли світ «перевертається» і всі, немов змовившись, на чорне кажуть: «біле», а на обман — «правда». Серед людей є незначний відсоток тих, чиє відчуття правди є надзвичайно загострене. Вони — як компаси істини. Колись таких називали пророками чи праведниками. У 1960—80–ті в СРСР — божевільними. Як генерала Петра Григоренка, якого утримували у психв’язниці за звичайнісіньку, як на сьогодні, правду — про несправедливу політику Компартії, про причини непомірно великих втрат СРСР у ІІ Світовій війні й про злочинну депортацію Кримськотатарського народу. Утім він не лише говорив правду — він її відвойовував. Виборена ним свобода вже належить нам. Чи не час уголос назвати цього генерала–правозахисника, блискучого військового управлінця, одного з відкривачів України для світової спільноти нашим Героєм?

Те, що Степан Бандера посів трете місце в десятці «Великих українців», зовсім не означає, що його життя й суспільно–політичні погляди є знайомими та близькими широкому загалу. Бандера залишається для багатьох більшою мірою містичним прапором національно–визвольного руху, аніж реальною людиною. Саме тому «УМ» перед 100–літнім ювілеєм провідника пропонує своїм читачам низку нарисів про життя Бандери — від дитинства до дня підступного вбивства на замовлення Кремля.

З усіх шевченкових заповітів — «поховайте та вставайте», «учітеся, брати мої, думайте, читайте», «вражою злою кров’ю волю окропіте» та дестяків інших уже давно хрестоматійних «імперативів» — станом на початок ХХІ століття виконано лише один: поховали таки чоловіка там, де й просив. Стоїть собі, дивиться на Дніпро і кручі, і слава Богу, не бачить телевізора й тому згори не переймається гризотами за своє третє місце.

22 травня — день перепоховання Тараса Шевченка — в Україні особливо став відзначатися з 1961 року, тобто від 100ліття події. Вже в незалежній Україні почали говорити про очищення Шевченка від пропагандистського сміття. Після того як «закотилось України сонце» (цитата з народної пісні), його образ почали використовувати всі ті, кому він був і не близький, але потрібний. Цю ж тактику перейняли й адаптували для своїх потреб більшовики.