Уже багато рокiв, коли бачу чи чую у виконаннi хору «Реве та стогне Днiпр широкий», цей прекрасний твiр повертає мене у 1948–й i 1957 роки. У другiй половинi 1950–х рокiв у совєтськiй iмперiї СРСР настала ця так звана «вiдлига», але не та, яка дзюркотить потiчками снiгової води i стiкає краплями по крижаних бурульках iз дахiв. Це слово пишеться в лапках i ще дописується «хрущовська». У тi часи тисячi засуджених на каторжнi роботи поверталися на рiднi землi з таборiв ГУЛАГу, розсiяних по територiї Росiї. Я повернулася в липнi 1956 року з Колими на Вкраїну, до Львова. Стало трохи легше жити, не оглядатися, чи, бува, за тобою не тягнеться енкаведистський «хвiст». Поновилася традицiя шевченкiвських днiв.

Для окремих громадян Донецької областi подiї початку червня 1951 року — далеке минуле, що ввiйшло в iсторiю. Але багато людей старшого поколiння пам’ятають той тривожний час, а ще бiльше — знають про нього вiд своїх батькiв, бабусь i дiдусiв. Знають i не можуть знайти вiдповiдi на запитання, чому 48 000 га землi, багатої на поклади нафти i газу, було вiддано Польщi? Як могло статися, що 7 167 український сiмей без їхньої згоди було депортовано з Карпат на пiвдень України?

Поглянеш звіддалік — іде кремезний чоловік, прямує до сільських хат. Щоправда, не схожий на сучасників — он чуб–«оселедець» розвівається на вітрі й підняв над плечем булаву. Та якщо стануть поруч сучасні козаки у своїх строях, то й відмінність буде непомітна... Невдовзі цей пам’ятник Петру Калнишевському переноситимуть у центр села, поближче до церкви, яка хоч і носить ім’я Святої Трійці, та зветься ще й просто церквою Калнишевського, бо будувалася його коштом. Якщо й перенесуть, то важливо, аби він не втратив оцієї приземленості, чи, швидше, незверхності. Адже й справді чини чинами, а тут — просто повернувся козак до свого дому. Через роки забуття прийшов до рідної Пустовійтівки...

На нинішню Трійцю, коли йому виповнюється 320 літ, прибудуть сюди й гості. Як заведено останніми роками — на Калнишеву раду.

Гурбенський бій був одним із найтриваліших і одночасно найбільшим за масштабами серед тих, що довелося вести воякам Української Повстанської Армії. Ці події припали якраз на Великдень 1944–го. 21—25 квітня в запеклій битві з військами НКВС зійшлися бійці південної групи УПА–Північ «Богун» та з’єднання «Холодний Яр» УПА–Південь. Тут, на Мізоцькому плато, або так званих Гурбенських (Крем’янецьких) горах і зустрілись 5 тисяч вояків УПА з 30 тисячами добірного війська НКВС та Червоної армії, знятих для такої «нагоди» з Кавказу, де перед тим вони займались виселенням чеченців. Основний район бойових дій охопив територію між селом Антонівці та урочищем Гурби. За сучасними підрахунками, під Гурбами загинуло приблизно 1100—1200 бійців УПА та місцевих людей, кілька тисяч яких перед загрозою мобілізації до Червоної армії також переховувалися у лісі. Тіла частини загиблих родичі з навколишніх сіл забрали, але щонайменше півтисячі так і залишилися непохованими у навколишніх лісах та болотах. І досі місцеві мешканці натрапляють у лісі після дощів на черепи та кістки загиблих повстанців. Уродженець села Дермань Здолбунівського району Василь Кирилюк був серед тих, кому вдалося пройти через горнило Гурбенського бою і вижити. Зараз він мешкає з сестрою в Рівному, активний учасник Братства вояків УПА.

У переддень професійного свята працівників Служби безпеки України варто згадати розробника стратегії і тактики національного захисту — генерала Миколу Арсенича. При творенні структури СБ Організації українських націоналістів він спирався на досвід спецслужб країн Європи. Згодом створена ним Служба безпеки охопила підпілля визвольного руху майже на всіх теренах України. А чекісти мусили ретельно вивчати особливості феномену української спецслужби і роками вистежувати її шефа. Енкаведисти були переконані, що, знищивши керовану ним СБ, вони нарешті здолають потужне підпілля «самостійників». Через десятиліття КДБ видаватиме інструкції, що «для борьби с чєчєнскімі сєпаратістами следуєт ізучіть опит Западной Украіни».

Минулого року, до 100–ліття Арсенича, вийшла друком книга «Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН». Її автори, працівники Архіву СБУ Олександр Іщук та Валерій Огороднік, збирали інформацію про свого героя по крихтах. Адже цей майстерний конспіратор не залишав по собі слідів. А відповідні документи в архіві КГБ переважно знищені...

У лютому цього року представники національно–демократичних сил столиці та Київщини вшанували пам’ять героїв на місці нерівного бою Вороньківської козацької сотні Переяславського полку із більшовицькими російськими військами. В далекому 1919–му повстанці тут, біля мосту через річку Трубіж між залізничними станціями Баришівка та Березань, перекрили шлях військовому потягу з дивізією російського війська, що на своїх багнетах несла до Києва більшовицький уряд. Ціною своїх життів вороньківські повстанці затримали поїзд на дві доби. І лише кілька років тому ця героїчна битва була вписана в історію волі України.

Якою була б реакція вітчизняних та закордонних засобів масової інформації на повідомлення, що «поляки побудують «латинський» меморіал у Бабиному Яру»? І вона була б зрозумілою, адже Бабин Яр у Києві став символом геноциду євреїв на території України у роки ІІ Світової війни. Тому таке повідомлення було б сприйняте як політична провокація, як намагання заперечити Голокост, штучно «інтернаціоналізувавши» з цією метою місце масових захоронень євреїв Києва, знищених нацистами. При тому, що i справді у Бабиному Яру німецькі окупанти мордували громадян Радянського Союзу різних національностей, насамперед й українців.

Довгий час комуністичний режим намагався приховати сліди своїх злочинів у Биківні. «Державні комісії» переконували громадськість, що в Биківнянському лісі — «місце розправи фашистських загарбників над радянськими людьми». І лише 21 березня 1989 року чергова Державна комісія вперше офіційно підтвердила, що тут поховані жертви сталінських репресій. І лише через шість років праці патріотичної громадськості пам’ять українських мучеників була вшанована меморіальним комплексом.

Та московська Луб’янка не вгамувалася. Не зумівши перешкодити встановленню правди про Биківнянський злочин, ідеологічні нащадки катів узялися її «розмивати», «інтернаціоналізовувати». Мовляв, у Биківні поховані не тільки українці, а й люди інших національностей. Тому Биківню слід вважати не актом геноциду української нації, здійсненого російськими окупантами у ХХ столітті, а лише «проявом класової боротьби» або ж «свідченням особистої жорстокості Сталіна». Для обґрунтування цих фальшивих тез спадкоємці більшовизму активно розігрують і «польську карту»...

Нещодавно Вінницька обласна державна адміністрація прийняла рішення заснувати на місці колишньої ставки «Вервольф» філію обласного краєзнавчого музею. Її відкриття планують на 9 травня. Цього року минає 70 літ від початку будівництва у сосновому лісі біля сіл Стрижавка та Коло–Михайлівка неподалік Вінниці цієї польової штаб–квартири фюрера. Її будували в кілька етапів німецькі та польські робітники з чотирьох фірм. Для некваліфікованих робіт окупанти залучали військовополонених і мешканців навколишніх сіл. Після того як об’єкт здали, його в липні 1942 року відвідав Гітлер. Згодом ставку добудовувала напіввійськова німецька організація «ТОДТ».

Самостійна Кубанська Народна Республіка проголошена 16 лютого 1918 року. Тоді ж вона за рішенням делегатів Законодавчої ради Кубані, була прилучена на федеративних умовах до України. До складу СКНР входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина.

20 лютого у селі Стратин на Івано–Франківщині вшанують пам’ять хлопців, які загинули неподалік у нерівному бою з енкаведистами. «22–го лютого 1941 року на хуторі Кулеби семеро підпільників, члени організації українських націоналістів (ОУН), керівником яких був Василь Івахів «Сонар» родом із села Подусільна Перемишлянського району, прийняли смертельний бій і героїчно загинули, але не здались», — такі дані донедавна були чи не єдиними в «офіційній історії» про цю подію. Утім про героїв Кулеб складено багато віршів, деякі з них стали піснями. А в 1998 році на цьому хуторі, що на межі трьох областей — Івано–Франківської, Львівської і Тернопільської, недалеко від села Нараїв Бережанського району, за участю жителів чотирьох навколишніх сіл урочисто освятили пам’ятник борцям за волю України. Кожного року люди, без підтримки будь–яких політичних партій урочисто вшановують пам’ять семи молодих підпільників, які героїчно загинули у лютому 1941 року. Доцент університету «Львівська політехніка» Юліан Павлів спроектував пам’ятник і з синами Дмитром та Ігорем виконав основні роботи.