Кубанські козаки. (Фото з архіву.)
Самостійна Кубанська Народна Республіка проголошена 16 лютого 1918 року. Тоді ж вона за рішенням делегатів Законодавчої ради Кубані, була прилучена на федеративних умовах до України. До складу СКНР входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина.
Почалося з того, що 30 квітня — 3 травня 1917–го у Катеринодарі відбулися збори козацтва. На тих зборах утворили козацький уряд — Кубанську військову раду. Нащадки кубанських козаків не сприйняли більшовицької ідеології, натомість шукали зв’язків з Україною та її урядом — Центральною Радою. У вересні на 2–гу сесію Кубанської військової ради запросили представників iз Великої України. Один iз найактивніших кубанських самостійників, Микола Рябовол, вітав їх: «Дорогі гості! Мачуха–доля відірвала наших дідів–запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду. Царі робили все можливе, щоб зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде час, час визволення України, своїми руками задушили ту волю, щоб ми свої шаблі полоскали в крові Матері... Не діждались, бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б».
Український уряд у листопаді 1917–го визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з’їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані, у резолюції якого було вказано «про приєднання Кубані до України». 4 січня 1918 року на заклик Української чорноморської ради 29 політичних партій та організацій підтримали 3–й Універсал Української Центральної Ради та звернулися до Кубанського військового уряду щодо приєднання Кубані до України.
Утім більшовики не дрімали. Вони інспірували конфлікт між кубанськими козаками та «іногородніми», через «умиротворення» якого намагалися набути собі хиткого авторитету серед кубанців. Проте завдяки праці Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагодженно та відкрито дорогу до кубанської незалежності. У грудні 1917 року кубанці–українці агітували на сесії Крайової ради та на Обласному з’їзді представників усього населення краю. У другій половині лютого 1918 року, після завершення сесії, члени Ради ухвалили резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України. Це означало відокремлення Кубані від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники «єдіной і нєдєлімой Россії» на Кубані, такі як Даніїл Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята Конституція незалежної Кубані.
Звісно ж, більшовики не визнали вільну Кубань у складі України й оголосили війну Раді. На Кубань прибули добре озброєні бойові частини Червоної Армії, зняті з німецького фронту. 22 лютого 1918 року, коли ситуація вже виглядала безнадійною, кубанський військовий отаман Олександр Філімонов скликав нараду, на якій уряд вирішив покинути Катеринодар. Голова Законодавчої ради Микола Рябовол пропонував відійти до Новоросійська. У розповсюдженому зверненні йшлося: «Ми пішли з Катеринодара. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ми вдуховленні ідеєю оборони нашого краю від загибелі, котру несуть із собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками». Більшовики вказували в ультиматумі Ради народних комісарів, який став початком війни Леніна проти України, що «Кубань є частиною території РРФСР».
Боротьба проти більшовиків з’єднала Кубанську раду з Добровольчою армією; хоча кубанці вагалися, чи укладати той військовий союз. Учасник тих подій Георгій Покровський згадував: «У той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти і вривалися у межі Кубані та встановлювали радянську владу, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою — боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково, стикається з загоном Корнілова та Алексєєва, ядром Добровольчої армії, яка тільки–но народилася».
Добровольча армія протестувала проти введення на Кубань німецьких військ. Бо в цьому вбачала можливість об’єднання Північного Кавказу з Україною. Керівник німецької армії фон Анрім запропонував Кубанській Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Денікіна Рада відмовляється. І ця перша поступка Ради відіграла зловісну роль у майбутній історії.
У той час серед козаків Чорноморії ходили легенди про висадку в Ахтарях українських військ — «гайдамаків». На початку травня 1918–го на Кубані почалися антибільшовицькі повстання, задля «возз’єднання з Україною за допомогою української та німецької армій». Повстанці захопили українські станиці — Старомінську, Новомінську, Канівську, Рогівську, Васюринську та інші.
10—23 червня на новочеркаській нараді кубанці обговорювали результати українсько–кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алексєєв: мовляв, не допустить об’єднання України з Кубанню. Ні червоні, ні білі не хотіли існування Української держави. Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Після взяття Катеринодара керівництво Добровольчої армії почало переслідувати провідників кубанського уряду. Наприкінці листопада, коли у Києві представники Кубані вирішували питання про військову допомогу та політичні аспекти об’єднання України та Кубані, командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському крайовому уряді. Конфісковують українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який кілька днів тому виступав у Раді та отримав від кубанців згоду на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала пояснень. Денікінці зривають синьо–жовтий прапор на українському посольстві і заарештовують українського посла Боржинського. Це був перший державний заколот на Кубані, українсько–кубанська злука була скасована Денікіним. На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації. На виборах головою кубанського уряду замість Бича обирають ставленика Денікіна Сушкова. Але вже 5 травня уряд Сушкова йде у відставку, яку прийняв військовий отаман Філімонов. На голову уряду обирають чорноморця П.Кургановського. На цю перемогу українців Кубані денікінці відповіли терором. У ніч на 8 травня 1919 року полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради Петра Макаренка. 13 червня у Ростові–на–Дону було вбито Миколу Рябовола, який прибув туди, щоб узяти участь у конференції зі створення Південноросійського Союзу. Зазнаючи поразки від Червоної армії, Денікін усю лють виливав на кубанцях. У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33 незалежників — членів Ради. Потім скорочує список до 12 осіб. 6 листопада дванадцять членів Ради здаються: Кулабухов, Безкровний, Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговиць, Жук, Підтоплений, Гончаров.
7 листопада 1919 року Кулабухова стратили: повісили. На його груди почепили табличку з написом: «За измену Родине и казачеству». В цей день генерал Врангель вітав у приміщенні Ради «очищення Кубані від самостійників». Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищені фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради. 17 березня 1920 року Катеринодар захопили більшовики.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
