Приватизація на селі набуває таких форм, що й рішення Верховного Суду України не є указом для деяких сільських громад. Мешканці кількох будинків на вулиці Комсомольській у селі Красилівка Козелецького району на Чернігівщині доведені розпорядником житла, яке належить колишньому колгоспу, до відчаю. Керівник господарства забороняє їм приватизувати роками обжиті садиби.

При Кабінеті Міністрів слід створити освітньо-церковну комісію, аби за двомісячний термін устигнути підготувати хорошу програму для викладання у школах «основ християнської етики в українській культурі», вважають представники християнських конфесій. Минулого тижня на прес-конференції в УНІАН вони оприлюднили звернення до Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, Президента Віктора Ющенка, Голови Верховної Ради Володимира Литвина і міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка, де стверджують, що підтримують ініціативу Ющенка про навчання дітей традиціям українського християнства і пропонують свою допомогу в підготовці підручників. Вивчення такого предмета в освітніх закладах сприятиме консолідації суспільства, адже предмет буде позаконфесійним, вважають автори звернення.

Болюче питання низької заробітної плати наших вчителів, на котру освітяни здатні ледь-ледь виживати — не те, щоб поповнювати свій багаж знань, залишається болючим протягом усіх років нашої незалежності. Тим більше оптимістів, котрі працюють тільки на професійному ентузіазмі, пора таки заохочувати і матеріально. Про це знають і в Міністерстві освіти і науки, принаймні міністр Станіслав Ніколаєнко ще в лютому цього року обіцяв суттєво збільшити заробітну плату вчителям та викладачам.

Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...»

Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...»

Життя Надії Ковбак три роки тому розділилося навпіл. Молода й красива дівчина, яка мала й гідну освіту, і роботу, пішла з подругою однієї липневої суботи на свято авіаційної техніки, аби повернутися звідти інвалідом і не пам'ятати про це нічого. Достеменно ніхто не знає, що сталося під час падіння літака з Надією, але її діагнози говорять самі за себе. «Надя отримала закриту черепно-мозкову травму, — розповідає її старша сестра Алла. — Вона майже місяць лежала в комі, дихала за допомогою апарату. Лікарі навіть нам сказали, що вона безнадійна і що ми б мали готуватися до найгіршого. У Наді була зламана ліва рука, ліва нога, права лопатка, ключиця, а потім ще виявилося, що у хребті три переломи. Але вона вижила».

Фотографія трирічного Остапчика Хміля із закривавленим обличчям на Скнилівському летовищі облетіла весь світ... Той день дитина, незважаючи на свій маленький вік, запам’ятала дуже добре... Мама Галя під час падіння літака закрила його собою. Старшого ж сина — 10-річного Олега — хвиля відкинула вбік... Галині Хміль уламок літака влучив якраз у шию, і жінка померла на місці... Остап відбувся підбитим очком, Олег постраждав більше — сильно подряпався, на ногу накладали гіпс... Разом із родиною Хмілів під час трагедії на аеродромі була мама Галини — Любомира Іванівна, вона отримала важкі травми... Коли жінка прийшла до тями в лікарні, єдине, що вона встигла запитати, це: «Де діти?». Через кілька днів не стало і її...

Скнилівська трагедія у тернополянина Сергія Сеника забрала кохану дружину і одного з трьох синів. А ще більше загострило невимовне горе те, що Сергій — сам льотчик з багаторічним стажем, тож мимоволі сприймав (і продовжує) усе ще й крізь професійну призму. Тоді, 27 липня 2002-го, він з гордістю віз своїх хлопчиків — 14-рiчного Рому та 12-річних двійнят Костю і Славика — з Тернополя до Львова, в аеропорту якого на той час працював, аби показати віртуозність майстрів вищого пілотажу. Якби-то міг знати, що з того вийде!...Втім, як згадував чоловік уже потім, якісь вищі сили наче попереджали його, ставали на заваді тій поїздці. Спочатку виникли непередбачені робочі проблеми, через які він мав явно не встигнути прилетіти додому з чергового рейсу, а отже, і поїхати з сім'єю на Скнилівський аеродром. Але Сергій доклав усіх зусиль і таки знайшов вихід із ситуації, бо ж обіцяв синам показати те повітряне шоу. Потім, уже перед самим від'їздом з Тернополя до Львова, розболівся живіт у Славика, але хлопчик переконав усіх, що таки зможе їхати, бо дуже вже хотів потрапити разом iз батьком та братами на авіаційне свято.

Осягнути масштаби трагедії львів'янки Світлани Атаманюк не під силу людському розуму... 27 липня, три роки тому, з її квартири неподалік від Скнилівського летовища вийшла молода сім'я — єдина дочка пані Світлани Наталя, її чоловік Андрій та двійко маленьких дівчаток — 8-річна Наталка та 4-річна Андріана... Ходу родини Михайлів із під'їзду тоді сфотографувала на пам'ять племінниця пані Світлани... Тепер це фото стоїть на столі у вітальні спорожнілої оселі... У зворушливому куточку пам'яті, окрім нього, — чотири свічечки, дитячі іграшки, квіти й службові посвідчення дітей пані Світлани (в одному з них — сережка молодшої внучки Андріанки). 30-річна Наталя була слідчим карного розшуку, Андрій — старшим інспектором...

Навіть якщо б Міжнародний булгаковський фестиваль і не ряснів таким поважним списком учасників — підвищена увага киян йому була гарантована апріорі. «Толя — у горах, Ксюха — на дачі, а я — на морі...» — ситуація доволі знайома навіть і без реклами: літо, спека, творчий штиль... Тож будь-яка мистецька подія шанувальниками театру, які вже відпочили або лише збираються у відпустку, сприймається як останній шанс хоч якось протидіяти тотальному «мертвому сезону». Але цей фест не загубився б і восени чи навесні, коли сценічні майданчики ледь встигають змінювати декорації для чергових спектаклів. Він має те, що гарантує, як мінімум, 75 відсотків успіху: цікаву ідею і шляхетну мету.