Як не старалися творці фільму «Перекладачка» зробити свою стрічку якомога менш дотичною до реальності (і країна там згадується вигадана, і диктатора з таким ім'ям у природі не існує, і взагалі — не шукайте, будь ласка, паралелей із дійсністю), нічого в них із цим не вийшло. Принаймні уряд Зімбабве переконаний, що «Перекладачка» — це спецпроект ЦРУ, спрямований на дискредитацію їхнього лідера Роберта Мугабе.

Кіношні містер і місіс Сміт, які в реальному житті мають усі шанси незабаром стати «містер і місіс Пітт», уже підійшли до цього кроку (себто одруження) впритул. Днями Анджеліна Джолі разом із двома своїми, тобто прийомними, дітьми переїхала в розкішну віллу свого нареченого Бреда Пітта у Малібу й, схоже, вже почувається там повноцінною господинею. Більше того, як повідомляє газета «Сан», Енджі вже освоїлася в затишному гніздечку коханого настільки, що вибирає їм обом... третього малюка. Тобто, швидше, його національність, бо конкретно дитину тепер обиратиме вже Бред. Звісно — глава сім'ї. До слова, зупинятися на цьому парочка не збирається: у планах — всиновити ще кількох малюків різного кольору шкіри. А от чи є у цих планах народження власних дітей, ні секс-бомба Голлівуду, ні улюбленець жінок і переможець численних рейтингів чоловічої привабливості воліють не розповідати.

Цікавий пам'ятник у ці дні з'явиться в російському місті Єкатеринбурзі, що на Уралі. Власне, з нагоди проведення фестивалю «сучасного мистецтва в міському середовищі» можна було утнути щось особливе. Але щоб таке... Словом, на набережній річки Ісеть місцеві авангардисти відкриють пам'ятник комп'ютерній клавіатурі. І назва йому («монументові») буде — «Клава».

Ситуація в Білорусі безнадійна. Від демократії не залишилося нічого, а від національного відродження, яке захлинулося в 1994 році, з приходом до влади Олександра Лукашенка, — хіба що найвища державна нагорода, орден Франциска Скорини. Наразі немає підстав очікувати на демократичні зрушення, а тим паче на повстання в цій країні з перебитим національним хребтом.
Якщо немає підстав, то їх створюють або спонукають до створення. Так думають у Варшаві та Вільнюсі. Решта Євросоюзу воліє дистанціюватися, бо консолідована думка така: у Білорусі стабільно погана, непоправна ситуація, і якщо чекають на країну найближчим часом якісь політичні ексцеси, то тільки найгірші, на зразок андижанського розстрілу. Що може вчинити Захід, окрім як, заткнувши носа, відсахнутися від смороду цих найгірших решток СРСР? І яку політику повинна повести Україна, одна з найближчих сусідок з іще свіжою революційною пам'яттю?

Як бути молодому фахівцеві, який щойно закінчив ВНЗ і ще не «обкатаний» досвідом роботи? Знайти пристойне робоче місце та хороший заробіток без знайомих щастить далеко не кожному. Ось і виходить, що чимало здібних та непогано освічених випускників університетів часто-густо залишається безробітними. Альтернативних варіантів у такому випадку залишається не так багато. Хтось влаштовується у галузях зовсім далеких від професійної освіти. А ще майбутні кваліфіковані фахівці часто залишають Україну, і більшість з них зовсім непогано працює за кордоном. До речі, за окремими експертними оцінками, українці, що виїхали за кордон, у цілому заробляють більше 2 мільярдів гривень на місяць. От і думай після цього: залишитися у власній країні на прожитковий кондомінімум чи «плюнути» на навчання й поїхати за кордон «здобувати» капітал.

Хоча багато студентів опиняються у нелегалах добровільно, катаючись за програмами обміну, все-таки певний відсоток молодих людей стає жертвами работорговельного бізнесу. Отож пропонуємо курс молодого бійця: як не потрапити на гачок фірмам-фантомам, які постачають дешеву робочу силу за кордон. Зазвичай «бандітто» працюють під прикриттям туристичних фірм та агенцій з працевлаштування. Тому, по-перше, прискіпливо перевір фірму, через яку збираєшся виїздити. Попроси показати ліцензію агенції на працевлаштування за кордоном. З'ясуй, чи є у неї контракт з фірмою-роботодавцем. Де його підписано? Якщо у якійсь третій країні, то до місця нової роботи ти, швидше за все, не доїдеш. Контракт вивчи уважно, він має бути і в україномовному (російськомовному) варіанті. Просто необхідно прискіпливо проаналізувати вашу угоду з кадровою агенцією. У ньому має бути чітко зазначено: «працевлаштування за кордоном», а не подані якісь туманні формулювання про віртуальний підбір вакансій, консультування і т. д. Краще вже перестрахуватися і порадитися з юристом. Для цього треба не полінитися, зняти копію угоди, а особливо якщо пояснення співробітника агенції видалися непереконливими. Перед від'їздом зроби копії усіх документів та заховай у надійному місті свого багажу. Тут неприпустимі похибки.

Кожен із нас хоч раз у житті відчув радість знаходження книжки. Хтось у мережі відкопав щойно виданий роман Ельфріди Єлінек. Хтось у бібліотеці виловив Селінджера. Безвусий школяр випадково натрапив на сховану батьками «Камасутру». Його молодшій сестрі купили «Ясоччину книжку». Ми різні, в кожного свої смаки, свої улюблені книжки. Та мить, коли торкаєшся палітурки, гортаєш сторінки, вичитуєш цілі шматки тексту, мить, коли ще й нюхаєш книжку, якщо вона тільки видана, — таку мить відчував кожен.

Більшість із нас, керуючись власним жлобством, виставляє улюблені книжки рядками на полички. Пройшло багато часу, а я й досі пам'ятаю, як викладач зарубіжної літератури «пожабився» мені на «Ім'я рози» Умберто Еко. Хоча й знав, що в бібліотеці на абонемент цей роман не дають. А стипендія в студента Інституту журналістики — 120 гривень.
Проте є люди, які отримують задоволення, коли віддають улюблені книжки в чужі руки. Причому віддають, як казала Сова з мультика, «безвозмездно», назавжди. Таких дивних — майже 400 тисяч у 130 країнах світу. Вони цілеспрямовано залишають книги в скверах, на лавочках у парку, кав'ярнях etc, щоб інші могли їх підібрати і прочитати. Такий спосіб обміну книжками називається буккросінг («book» — «книжка», «crossing» — «переїзд», «перехрестя» з англ.) і перетворився він на книжковий рух. Його учасники називаються кросерами. Вони говорять, що у такий спосiб звільняють книжки.

Реагуючи на деякі інтерв'ю, якi з'являються y пресі, не можна не помiтити, що iснують проблеми захисту вітчизняного інформаційного простору, що зарубіжні гастролери вивозять великі гроші з України, не сплативши податків, тощо. Цим повинні займатися податківці і фінансисти. Але культурне життя триває, і ми не можемо стримувати його через те, що деякі проблеми ще не владнані. Щорічні заяви на парламентських слуханнях щодо стратегічного плану розвитку культури ніби звільняють нас від хоч би якоїсь роботи, хоч деякого кроку вперед.

Як нерідко в нас буває, зима настає несподівано. Таким, мабуть, несподіваним фактом для Федерації футболу України став інтерес уболівальників до матчу молодіжної збірної проти турецьких однолітків. Бо нічим іншим пояснити рішення провести зустріч на затишному, але явно малому стадіончику імені Баннікова пояснити не можна. Якщо для Казахстана його й вистачило, то для позавчорашнього матчу було явно замало. Забиті вщерть трибуни могли вмістити біля трьох тисяч глядачів, ще стільки ж залишилося «за бортом» і спостерігали за дійством iз-за огорожi. Постаралася ФФУ і з створенням штучного ажіотажу навколо квитків. Біля стадіону працювала лише одна каса, в яку задовго до матчу вишикувалася довжеленна черга. Звичайно, панове Суркіси не ходять з футболу пішки, тому їм, мабуть, невідомо, що одна єдина дорога зі стадіону не освітлюється, а о пів на десяту вже темно, тому натовп із тисяч фанів рухався у суцільній темряві, ще й відчуваючи тиск з боку машин.