Вівторковий день Ліги чемпіонів став подвійним святом для іспанських уболівальників. «Реал» у Норвегії здобув третю перемогу в груповому турнірі і за два тури до його завершення забезпечив собі місце в 1/8 фіналу. Достроковій кваліфікації «галактікос» сприяла вольова перемога лідера квартету F, французького «Ліона», в Афінах. «Олімпіакос» відкрив рахунок у цьому матчі, але провалився на «екваторі» поєдинку, пропустивши чотири голи за 16 хвилин.

31 жовтня (21 листопада, 26 грудня) минулого року ви, палаючи бажанням скористатися своїм правом обирати, прийшли на виборчу дільницю й спокійно, без жодних проблем і затримок віддали голос за бажаного кандидата? Значить, ви — щасливчик. Адже так пощастило далеко не всім, і тодішні члени виборчкомів та судді районних судів і досі з жахом згадують зливу скарг і позовів від виборців, дані про яких у списках виявилися спотвореними або їх там не виявилося взагалі. Але навіть якщо ви справді належите до тих, кому тоді пощастило отримати виборчий бюлетень одразу й без витрачених на цю процедуру нервів, і вже тим паче, якщо ви до них не належите, радимо сходити до місцевої адміністрації й перевірити, чи правильно вказані дані про вас як виборця у списках цього разу. Як нагадав учора на прес-конференції з цього приводу голова Центральної виборчої комісії Ярослав Давидович, зробити це можна, починаючи з 1 листопада. (Що він сам того ж дня, тобто позавчора, і зробив: особисто знайшов у списку виборців себе та членів своєї родини й поділився своєю радістю з журналістами: «Значить, реальні списки!».) Причому можна не поспішати — на відміну від минулих виборів, коли на уточнення списків ЦВК мала всього лише 15 днів, цього разу в її розпорядженні майже 5 місяців. Але й тягти кота за хвіст не варто, адже, по-перше, виборці можуть звертатися до відповідних робочих груп з проханням внести зміни у списки тільки протягом трьох місяців (до кінця першого тижня лютого), а по-друге, згідно із новим законом про вибори у день голосування міняти щось буде вже пізно.

Лишається трохи більше двох тижнів до річниці того славетного моменту у нашій історії, коли на головній площі Києва зібралися сотнi тисяч людей, щоб сказати: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні! Ющенко — наш Президент!». Уже ввечері 22 листопада 2004 року народна маса розрослася до неймовірних розмірів, з усієї України почали з'їжджатися до Києва тисячі й тисячі українців, щоб відстояти демократію. «Ми йде-е-емо! Попереду вогонь!» — співав Майдан слідом за Марією Бурмакою про вогонь мужності, патріотизму, готовності довести всьому світові, що ми — велика нація, яка здатна стояти до кінця за майбутнє своєї країни.
Так починалося те, що назвали Помаранчевою революцією. Сімнадцять морозних днів і ночей запам'яталися шаленою енергетикою, гордістю за себе, свою Батьківщину. Досі у багатьох учасників тих подій, їх очевидців, навіть тих українців, які спостерігали за революцією по телебаченню з-за кордону з надією повернутися нарешті назавжди додому, при спогадах про «помаранчеві» дні сльозяться очі.
Після року, що минув, представники «помаранчевої» команди знову кличуть на Майдан. Тільки чого чекати українцям від цього Майдану тепер, ніхто напевне не знає, навіть організатори відзначення цієї річниці. Чи знову будуть сльози радості? Чи це будуть сльози ностальгії, чи — розчарування? Чи побачать люди знову на сцені провідників революції, чи вони стоятимуть поруч?
«УМ» спробувала з'ясувати, як має виглядати день народження революції у людей, від яких багато в чому залежить майбутній сценарій святкувань. Наразі точно відомо, що «уродини» Майдану відзначатимуть на два днi раніше — 20 листопада, виходячи з того, що це неділя. Також очевидним є те, що колишньої єдності на відновленій сцені Майдану не буде. «Мені буде соромно стояти на Майдані поруч із Порошенком і дивитися людям в очі», — сказав нещодавно колишній держсекретар, а ще раніше — керівник штабу Ющенка Олександр Зінченко. Водночас екс-секретар РНБО Порошенко каже, що його місце цього дня буде саме на Майдані. Отож чи не закінчиться свято публічним з'ясовуванням стосунків, чи прийдуть туди ті, хто стояв на сцені рік тому, та відповіді на інші питання — в ексклюзивних інтерв'ю та коментарях для «УМ».

Пасажирам великих міст, де є метро, сьогодні радимо пересісти саме на голубі «вагончики», бо маршрутки та автомобілі таксі на дорогах ледь тягатимуть «ноги». Пік акції протесту, про яку Всеукраїнська профспілка таксистів попереджала ще задовго до 3 листопада, припаде на 10.00—12.00 — саме у цей період таксисти їздитимуть зі швидкістю 20—40 км/год. А в деяких регіонах вирішили діяти ще рішучіше: у Тернополі «бусики» планують так «повзати» цілий робочий день. На столичних вулицях Інститутська, Шовковична та інших, де розташовані органи влади, авто ще й сигналитимуть.

Оселя Лазаренків у Карпівці — на вулиці Центральній. Кажуть, свого часу ця «магістраль» була в селі єдиною, тому й назву прибрала відповідну. Своїм же зовнішнім виглядом вона має завдячувати Лазаренкам. Адже саме стараннями Павла Івановича Центральну заасфальтували. Горіхові ж дерева обабіч вулиці висаджено вже зусиллями Івана Трифоновича, Павлового батька.
Коли Іван Лазаренко вийшов нам назустріч із дому, то зовнішньою схожістю із сином просто вразив. І манера говорити така сама — розважливо, повільно, карбованими фразами.

Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства...

Ніна Аркадіївна Лижичко та Іван Олександрович Вакарчук зі своїми чадами зараз бачаться рідко, деколи зідзвонюються. Але не нарікають. Вони виховали, без сумніву, успішних дітей. Як? Кажуть: не заважали, а слухали. Щоб знайти першопричини сьогоднішньої популярності наших музичних «намбер ван», щоб послухати історії про їхні конспекти та прогуляні заняття — такі у всіх бувають, — щоб потиснути батьківську правицю та поговорити про жіночі секрети з мамою, щоб відчути, як переживають славу дітей їхні батьки і що бажають їм зараз, коли ті досягли, зрештою, всього, «УМ» відрядилася до Львова — колись тут рахували сплячих левів дівчинка Руслана та хлопчик Славко.
Усі ми родом iз дитинства. І наші сьогоднішні успіхи, фобії, вибір професії та ще багато чого починаються з того вузлика, який зав'язали нам батьки синьою чи рожевою стрічкою на конверті для немовлят. Це вже потім ми станемо дуже самостійними і думатимемо, що самі зробили себе, зазвичай забуваючи два найпростіші на світі слова — «мама» і «тато».

Скликана після дев'ятимісячної перерви в Асоціації українських банків (АУБ) прес-конференція дала багату поживу журналістам. Насамперед представники ЗМІ почули від президента АУБ Олександра Сугоняко, що банкіри думають про нову владу. Думка ця тим цікавіша, що до Віктора Ющенка як глави держави і колишнього керівника центробанку в Асоціації завжди було особливе — пієтетне — ставлення. Тепер пан Сугоняко висловив цілковите розчарування діями «помаранчевих», маючи на увазі свої нереалізовані сподівання стосовно того, що тепер має зрости довіра до банківської системи і можна буде, поклавши край «стратегії виживання», перейти до масштабних проектів. «Я сподівався на запровадження новою владою таких принципів, як прозорість, законність, демократичність, — підкреслив пан Сугоняко. — Проте законність порушувала сама влада — ви це самі знаєте. А прозорість у стосунках між бізнесом і владою сьогодні є дуже «каламутною». На завершення цього ліричного вступу президент АУБ жорстко наголосив, що, на його думку, в Україні так і не відбулося відокремлення влади від бізнесу.

Доки політики сперечаються, чи можна допускати іноземні банки в Україну, і головне — скільки, останні зміцнюють свої позиції. Про наміри залучити іноземних інвесторів оголосило відразу кілька вітчизняних банків, перш за все ті, що входять до першої десятки. Процес взаємопроникнення капіталу не спинити. Важливо, щоб діяльність іноземних банків служила на благо нашої держави. На думку радника Президента України, відомого банкіра Станіслава Аржевітіна, для розвитку фінансової системи України було б оптимально мати таку структуру походження банківського капіталу: 30 відсотків європейського, 30 — російського і решта — українського. Чи підкоригує дійсність ці прогнози, говорити рано.