У неділю в Палаці «Україна» пройде прощальний концерт співаючого ректора, юного орла, агітатора і пропагандиста кропиви і сала Михайла Поплавського, і не один, а цілих два. У концерті візьмуть участь Томас Андерс, Вєрка Сердючка, Анi Лорак, Наталя Могилевська і всі-всі. На цьому, каже Михайло Михайлович, піар-проект iз розкрутки Iнституту культури «Співаючий ректор» завершується. І починається інший піар-проект — Поплавський-політик. Втім де б завтра не опинився Поплавський, два принципи його команди, яку він згадує при кожній нагоді — почет грає короля! — залишаться незмінними: це «Кажіть про нас, що хочете, тільки прізвища не переплутайте» і «Кохаймося!». Останній насправді — не винахід ведучого «5-го каналу» Данила Яневського, якого Поплавський теж на концерт запросив, а девіз КНУКіМ уже вісім років. Так само, як і фірмовий жест Михайла Михайловича: у правій руці тримає мікрофон, а лівою робить характерний горизонтальний рух вперед. «Та, — каже, — теж треба запатентувати, поки не пізно». Про світле минуле і не менш світле майбутнє Михайло Поплавський розповідає «УМ» буквально на ходу — щойно слухав фонограми для концерту, обідав-вечеряв, по телефону розмовляв, вказівки своїм підопічним роздавав:

Стамбул стає для Андрія Шевченка містом надзвичайних емоцій. До позавчорашнього дня турецький мегаполіс над Босфором асоціювався в українського форварда з двома подіями: історичною перемогою національної збірної України (господарі були розбиті з рахунком 3:0) та післяматчевим пенальті, який Шева не забив тут же у фіналі минулої Ліги чемпіонів, граючи за «Мілан». Мабуть, саме бажання реабілітуватися за той промах, помножене на «синьо-жовту» наполегливiсть, дозволило Андрієві в елегантно-розкутому стилі повторити рекорд Суперліги — забити чотири голи в одному матчі. Жертвами українця стали футболісти «Фенербахче» — носії смугастої синьо-жовтої форми. А ворота «Фенера» захищав Волкан Демірель — той самий, який не дав Шевченкові (і взагалі всім українцям) забити в останньому матчі збірних України й Туреччини в Києві.

Якщо завтра побачите на адмінбудівлях приспущені жовто-сині прапори з траурними стрічками, дуже не лякайтеся — нічого страшного в країні не сталося. Точніше, сталося, але дуже давно — десятки років тому, коли ми втратили мільйони наших співгромадян. Завтра, 26 листопада, ми всі разом вшануємо їхню пам'ять.

— Сама Помаранчева революція (хоча я особисто не дуже люблю слово революція) була надзвичайна, особлива, як-от хтось дуже гарно сказав — «без краплі крові і без вибитої шиби». Мені видається, вона була дуже важливою хвилиною розвитку нашого народу і нашого політикуму. Вона сталася не відразу. Тому я сказав би, Помаранчева революція має свою історію, зокрема й історію духовного характеру. Не можу огорнути всього написаного про ті події, можливо, хтось уже описав, як вона стала можливою і чому. З другого боку, це історичний момент. Бо, бачите (в класичній історії це насамперед перелік подій, того, що сталося, певна статистика) важливим є не лише минуле, а й те, що вплинуло на розвиток подій, тобто в якийсь спосіб надало новий напрям подальшого розвитку. Думаю, з такого погляду, події, що ми їх називаємо Помаранчевою революцією, події, що відбулися у Києві на Хрещатику і в інших містах, змінили подальший розвиток історії. І тому сьогодні, коли ми оглядаємося через плече на минулу осінь, — нема найменшого сумніву, що багато подій минулого року в певний спосіб, більше чи менше, свідомо примірюється до того, що люди вважають здобутком Помаранчевої революції. Ставлення світу, як і реакція самої України, дуже підкреслили важливість тих подій, бо цілий світ зреагував, побачив Україну в новому, іншому світлі. Зреагували і ми самі, як ті, хто брав участь безпосередньо, так і ті, хто вболівав.

Завтра в Україні офіційно починається виборчий процес. Але цей старт стосується тільки перегонів на тій доріжці, фінішем якої є Верховна Рада. А от із виборами до місцевих органів влади виникають нові проблеми. До недосконалості відповідного закону, яка стала приводом для численних заяв про потребу розведення у часі загальних та мiсцевих виборів, додалася ще й непунктуальність нашої Верховної Ради. Річ у тому, що, згідно з тим-таки «сирим» законом, саме парламент уповноважений оголосити про дату проведення місцевих виборів. І має зробити це за 120 днів до дня народного волевиявлення, тобто до 26 листопада. Відтак сьогоднішня п'ятниця — останній термін, коли парламентарії могли прийняти відповідну постанову. Але вони цю нагоду змарнували. Цього тижня депутати працюють в округах, і жодних позачергових сесій вони не призначали. Поїзд рушив, і місцеві вибори-2006 отримали перший дзвіночок нелегітимності.

Не дивуйтеся — у цьому нічого геть неординарного немає. Йдеться все ж про водні лижі, які ми зазвичай уособлюємо з катером, що тягне їх по воді з пасажиром на борту. Певна річ, такий екстрім сприймався, швидше, відчайдухами.

Ситуація, коли село поділене на кілька релігійних громад і кожна з них обов'язково хоче мати свій храм, — для Тернопільщини не рідкість. Подекуди через приміщення церкви роками точаться міжконфесійні конфлікти, а от у селі Переходи Чортківського району парафіяни знайшли для вирішення проблеми мирний і дуже оригінальний спосіб. Переважна більшість місцевих мешканців тут є або православними, або греко-католиками, і лише якихось півсотні людей — римо-католики. Однак останні теж дуже хотіли мати свою церкву.

Спочатку картинка з натури для непосвячених. У вечірню годину «пік» одну з міських зупинок несподівано «окуповує» зовні нічим непримітний гурт студентів. До пори до часу вони безтурботно вдають із себе потенційних пасажирів. Але все ураз змінює трамвай. При його появі хлопці та дівчата дістають iз кишень хусточки і, розмахуючи ними на всі боки, в одному емоційному пориві вітають у салоні похнюпленого літнього чоловіка. Реакція останнього чимось нагадує подив спантеличеної людини, яка вперто бореться зі спокусою раптово впасти у дитинство. А не менш спантеличені громадяни по цей бік вікон перепитують один в одного: «А що, власне, відбувається?» «Ми свого товариша проводжаємо», — відповідають учасники розіграшу, витираючи нібито реальну сльозу.

Представники місцевої влади Кременчуцького району, громадськості, козацького об'єднання «Спадкоємці Богдана Хмельницького» та їхні побратими з сусідніх Черкаської і Кіровоградської областей відзначили 380-річчя Куруківської битви. Власне, таке відзначення розпочалося ще на Покрову, коли у приміському селі Чечелове біля пам'ятного знаку полеглим у Куруківській битві за волю України запорозьким козакам юні нащадки захисників Вітчизни — вихованці Кременчуцького військового ліцею — приймали присягу. А згодом, уже на, так би мовити, іменних урочистостях дорослі козаки в одностроях з історичною зброєю (серед неї були навіть гармати) відтворили бій із польською шляхтою.