Про таке розкішне авто, як знаменитий «Астон Мартiн», бодай у душі мріє, мабуть, кожен автолюбитель. Ще б пак, адже кожну з цих унікальних, оздоблених найновішими досягненнями автомобільної техніки машин складають буквально вручну, тож її покупець може не сумніватися, що матиме неповторний і ексклюзивний екземпляр. Однак є у когорті цих британських красенів і ті, які незалежно від року випуску й «фаршу» цінуються найдорожче. Це ті «Астони», на яких їздив сам Джеймс Бонд. Звісно, йдеться про його кіношне втілення, адже письменник Ян Флеммінг, створюючи свого спецагента 007 й обираючи йому марку «залізного коня», навряд чи міг передбачити, як виглядатимуть ті авто, на яких Бонд їздитиме через 50-70 років.

Який тягар повинен відчувати актор, на якому лежить відповідальність за кінопроект вартістю 300 мільйонів доларів? А саме в стільки обійшлися зйомки та рекламна кампанія першої частини кінотрилогії новозеландського кінорежисера Пітера Джексона «Володар перстнів». Коли у 1999-му 18-річному на той час актору Елайджі Вуду запропонували виконати в екранізації твору Толкієна головну роль хобіта Фродо Беггінса, то, даючи згоду на участь у зйомках, він, певне, усвідомлював, що йде ва-банк і розпочинає гру в «пан або пропав». У разі провалу фільму на акторській кар'єрі Елайджі можна було б поставити хрест. Та вийшов «пан» — комерційний успіх трилогії та 11 «Оскарів» для її третьої частини пам'ятають усі. Джексон, пропонуючи роль Вуду, розгледів у ньому не лише невисокого хлопця зростом 168 сантиметрів з великими виразними очима (з контактними лінзами) та «вічно дитячим» виразом обличчя, що ідеально підходив на роль хобіта, але передусім актора з великим талантом та великою самодисципліною, який здатен справитися з виконанням поставленого завдання. І не помилився.

За десять iз гаком років свого існування на телеекрані американський серіал «Друзі» став не просто популярним — його буквально обожнюють мільйони «друзіманів» у десятках країн світу. І хай гумор веселої дівчачо-хлопчачої компанії суто американський, а діалоги, у яких, власне, і полягає вся «сіль» цього насправді (принаймні в оригіналі) дуже дотепного «мила», адекватному перекладу не підлягають — усе одно «Друзі» залишаються одним із найулюбленіших серіалів сучасності. А скільки було сліз, коли зйомки телесеріалу завершилися!

Позавчора у швейцарському місті Ньон відбулося перше у нинішньому році засідання виконавчого комітету УЄФА. Ключовим його рішенням стало надання Україні права у 2009 році прийняти в себе континентальну першість Європи серед 19-річних.

Учора ввечері чоловіча збірна України стартувала вже на четвертому своєму чемпіонаті Європи. Перший матч у групі А наші провели з поляками.
У Швейцарії всі одностайно відводять українцям роль аутсайдерів. Мабуть, недарма. У 2000-му в Хорватії «синьо-жовті» були останніми, зігравши лише внічию з німцями. За два роки у Швеції наші гандболісти таки стали третіми у групі, обігравши команду Польщі, але потім програли всі три матчі на другій стадії і посіли 11-те місце. На Євро-2004 «синьо-жовта» дружина здала всі три групові поєдинки і стала 15-ю на континенті. Цікаво, що два роки тому в останній грі наші хлопці поступилися швейцарцям (22:25), які й тепер обрали команду Сергія Кушнирюка як бажаного конкурента у боротьбі за третє місце в групі. Річ у тім, що господарі Євро-2006 мали право обирати собі квартет, уже знаючи, як жереб розподілив збірні.

Ми вже так звикли (ба, навіть ніколи й не відвикали) споживати телевізійну продукцію східних сусідів, що й далі сприймаємо її достоту за рідну. Очевидно, керівництво «1+1» на це й розраховує, підсаджуючи на чергові два тижні українських домогосподарок на серіальчик, який уже встиг полонити російських тіточок на каналі РТР. Певно, наші кволі патріотичні почуття мусить стовідсотково задовольнити вже сам той факт, що головну роль у цій багатосерійці виконує наш колишній співвітчизник, хвацький хлопчина із Нової Каховки Ілля Носков, який, чкурнувши в ніжному віці з рідної Херсонщини, таки підкорив омріяний Пітер.

Тиждень тому «УМ» писала про початок екстремального відрядження знімальної групи наших колег із телеканалу «Інтер» на чолі з Костянтином Стогнієм до Антарктиди в рамках проекту «Територія ризику. Королівство криги». Першу зупинку телевізійні відчайдухи запланували здійснити в Чилі, а саме біля німецької колонії Дигнідад. На людей утаємничених сама назва цієї місцевості наводить жах. Тому з журналістами домовилися: якщо по приїзді в Дигнідад мандрівники не вийдуть на зв'язок, їх почнуть розшукувати. На щастя, через 25 годин Костянтин Стогній по супутниковому зв'язку розповів схвильованим колегам, де вони і як.

«Канал без політики», як позиціонує себе ТЕТ, вкотре волає про соціальну справедливість, конституційність та демократію. Хоча кожен вдумливий телеглядач добре подумає, перш ніж беззастережно повірити в аполітичність, пухнастість та білосніжність цього мовника. Адже між кадрами чи не єдиного власного продукту ТЕТ — програми «Дивись!» (решта наповнення каналу закордонне, переважно російське) — лише сліпий не вгледить політичної заангажованості. Скажімо, восени 2004 року, коли у програмі було не лише накладено вето на гостей, які могли б висловити бодай якусь симпатію до тодішньої політичної опозиції, а й навіть існувала заборона на появу у кадрі помаранчевого кольору, журналісти залюбки, навіть з певним «раболєпієм», знімали сюжети про братів Арфушів та інших доволі неоднозначних персонажів.