Валентинка від Даринки

      Ой! Ти чого? Диви який, припхався в моє серце, дозволу не спитав, ще й тупцяєш там нахабнючо, струшуєш болото з тракторної підошви, смітиш обгортками з презервативів, не пускаєш нікого... пусти хоч Вову. Вова хороший. Не хочеш? А Валеру пустиш? Он, якими очима дивиться — ні? Хто, хто? «Хто Ти є, Ти взяв все моє життя, Ти випив мою кров, п'яним впав». Ти монополіст? Угу, а ще «у Тобі так багато сторін, яких я не розуміла»: Ти — мій ранішній сон, вдих і видих (але не зітхання!), довга дорога додому, мої записи на нудних прес-конференціях, Ти — бульбашки джакузі і заморожена королівська креветка, «і очі Твої — то моя небезпека, і ті ж самі очі — то щастя моє»!

      Так, ану давай звідси! «Ні, я не того кохала». Не Тебе. «Просто Ти живеш не на тому березі ріки, де я стою, де чекаю місяці і роки». От і ображайся! Хай залишиться не ступленим півкроку, хай застрягне пів-подиху у горлі...

      Мовчить. Мало спить. Багато працює. Погано виглядає. Свариться з навколишнім середовищем. І я теж... Вова запрошує, куди тільки можна. Валері снюся. Ще: віскі і цинандалі, дискотеки і паби, поїзди і автобуси, статті і листи, дзвінки і плітки. І гулка порожнеча, як порожній вагон у тунелі опівнічного метро... Ні, не витримую «Не можу терпіти і без Тебе жити, не можу кохатися з Тобою», дай, думаю, напишу СМС, бо всім відомо, що це. «Зима, зима, зима, звела, зараза, з розуму, біла кома на моїх балконах». Питаю: «Як тепер відшукати себе (Тебе?), невдовзі зима занесе все, що так зігрівало нас». Каже: «Хто ти є, ким би не була ти, я не здамся без бою». Відповідаю, що готова і в пекло спуститися «з 22 зими я закину свої принципи, це буває рідко»), але він не знайомий з античною міфологією... Качаю прес зранку і ввечері, але «має Мій пустельник хату із каміння, ложе кам'яне, свічку кам'яну, крила кам'яні приросли корінням до закам'янілого вицвілого сну». Розмовляю з подругами, зітхають — «ну і мудак!», збагачуюсь філігранною психологією стосунків «тьотьки і дядьки» з розумних книжок, відвідую виставки, а вчорашній фільм, хоч і був знятий задовго до нашого знайомства — наша історія, навіть з Його улюбленою акторкою в головній ролі. Але Ти, на кому весь цей досвід треба випробовувати, тільки дивишся на мене своїми гидкими, найблакитнішими в світі очима з фотографії в папці «Мої документи».

      Напередодні Дня Валентина почуття печуть так боляче — на очі не бачиш «і що ходити вмію — забуваю»). Що робити, коли немає кому їх продемонструвати? Тобто є, але «Твій телефон не читає мої повідомлення». Мабуть, все одно в них, почуттях, зізнатися, от і пишу розкислим пером прозаїка «ті слова, що зараз для мене мають найбільше значення». Бо знаю: хоч «не збагнути Тобі там, на березі Твоїм, чого вартує зробити один рішучий крок, тому хто на інших берегах ніколи не бував», все одно «три звичних слова, між тисяч слів німих, обов'язково мені ти скажеш їх». І я зігрію, завію, збаламучу, закружляю, залоскочу, словом, закохаю Тебе у відповідь. «Я Тебе заховаю від зимового вітру в серце своє, і закрию замок», від негоди захищу тебе плащем, і від недолі заслоню тебе грудьми. А хочеш? — приповзу, перестріну, в Тебе переночую, перегодую собою (і смачнючою вечерею теж), переперу весь Твій одяг і перемию весь Твій посуд, переслухаю всі Твої проблеми і навіть всю Твою дурацьку музику... «Хочеш, я Твоїм кольором буду? Восьмим кольором, восьмим чудом, білим, я буду білим як сніг, якщо Ти ним бути дозволиш мені». От мої вуста на пам'ять — недбало кидаю їх на лінолеум, і вони картинно шмякаються, залишаючи слід від липкого блиску-помади від «N» — з очима ніжними кульбаби на додачу, «я п'ю цей вечір до кінця».

      Тільки не кажи, що Ти не Бог, щоб усім пробачати! Тихо, тихо, дивись, просто закрий очі і важко зітхни — обіцяю, така розмова буде востаннє! «Де ти знайдеш такого ангела, як я?». Прости мені, будь ласка, «цей раз, останній, це все ілюзії її кохання, прости мені, а я — Тобі». Тому що... тому що я вперше полюбила: Тебе — таким, яким ти є!