«Чи вірю я, що Батурин відродиться? Звісно, вірю!» — щира впевненість директора Батуринського державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Наталі Ребрової мимоволі передавалася i журналістам, які спілкувалися з нею того морозного дня. Бо ледь не триста років ця колишня резиденція гетьманів Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи i Кирила Разумовського була нікому не потрібна, і лише рік тому, як кажуть, процес пішов. Пішов відтоді, як новообраний Президент Віктор Ющенко посадив представників великого бізнесу в автобус та вивіз саме сюди, у Батурин. Бізнесмени все зрозуміли, i невдовзі на рахунки щойно заснованого фонду «Гетьманська столиця» почали надходити перші мільйони.

— Петре Михайловичу, ви є членом ради з реформування освіти в Україні, скажіть, які, на вашу думку, будуть введені зміни і чи потрібні вони взагалі, адже кажуть, що радянська система освіти була досить не поганою?
— Я за всю комісію не можу відповідати, тим більше що розпорядження про створення цієї комісії вийшло днями і ще жодного засідання не було. А про реформування освіти ми весь час говоримо. Проте часто забуваємо, що цей процес має дві складові: ми щось руйнуємо, відмовляємося від того, що нам заважає працювати, і натомість пропонуємо щось ефективніше. Таким чином у нас реформування часто зводиться до того, що ми руйнуємо щось старе, а нічого нового не створюємо. Наприклад, ми втратили такий важливий освітянський і соціальний компонент як система дошкільної підготовки — садочки, дитячі ясла, різні гуртки. Це справді було завоюванням радянської системи, і з цього приводу нам по-доброму заздрили і американці, й німці. Там ці заклади приватні, а тому плата за них є досить високою. У нас же ця система функціонувала на державному рівні. Загалом можна навести багато таких прикладів.

Одинадцять книг російського психолога Сергія Лазарєва під назвою «Діагностика карми» сьогодні можна знайти на будь-якому книжковому ринку України. Ще є відеокасети з його виступами і доступний персональний сайт в інтернеті. Але, незважаючи на широкий вибір інформаційної продукції, приїзд ученого до Харкова викликав справжній ажіотаж серед його давніх прихильників. Квитки до просторого кінопалацу «Україна» розкупили швидко, включаючи і досить дорогі — по 70 гривень за вхід. Ще більше приголомшив вік та соціальний статус шанувальників пітерського гостя. На зустріч із ним прийшли в основному небідні студентського та середнього віку люди з яскраво вираженим інтелектом у погляді й підкресленою інтелігентністю в манерах поведінки. Бажання приєднатися до елітного гурту, посилене природною цікавістю до езотеричних таємниць, автоматично змусили повернути у бік каси. І, як з'ясувалося, недаремно.

Сумна статистика свідчить: у Чернівцях мешкає 747 сімей, у яких виховують 759 дітей із обмеженими можливостями. І більшість із цих родин зі своїми бідами бореться самотужки. У таких сім'ях, як правило, найважчу ношу беруть на себе жінки — це вже довело життя: чоловіки бояться відповідальності та проблем, пов'язаних із хворою дитинкою, і воліють створити нову сім'ю.

Держава серйозно взялася за реформування системи усиновлення — для цього нещодавно навіть внесли зміни до Сімейного кодексу України. Відтак за державних дітей відповідатиме не «освітянське» міністерство, як було раніше, а міністерство «сімейне». Саме у складі Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту до травня 2006 року створять Державний департамент із усиновлення та захисту прав дитини. Він замінить Центр усиновлення дітей, що працював при Міністерстві освіти і науки. Департамент, окрім вирішення проблем з усиновленням сиріт, займатиметься ще й пошуком найкращих форм догляду за дітьми та захистом їхніх прав.

Як розповідає сам Леонід Кононович, десь до чотирнадцяти років він був щиро переконаний, що у Лєніна була перша жінка, у якої росла борода, і звалась вона Карла Марла. Саме вона тричі вистрілила Лєнінові з нагана у груди отруєними кулями. Це сталося після того, як Лєнін прийшов п'яний із Кремля, й Карла Марла видалася йому така гидомирна, що він вирішив її круг хати поганяти. Жінка й не витримала.
А недавно письменник знайшов записи, які зробив іще школярем. Вони називалися «Народ про Лєніна. Кононович Л., учень 6-б класу. Радянський Союз». «Ти не уявляєш, які це люди були, ті українські баби, народжені в кінці XIX на початку XX сторіччя! — розповідає Леонід. — Радянська влада не могла на них психологічно вплинути. Ці люди мали про все власні уявлення й не вірили ніяким агітаційним байкам».
Головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич, який видав найбільшу кількість книжок Леоніда Кононовича, любить повторювати, що твір, подібний за силою до нового роману «Тема для медитації», може з'явитися в літературі певного народу не частіше, ніж раз на п'ятдесят років. Зрозуміло, що видавцям не завжди можна довіряти щодо компліментів на адресу своїх авторів. Але з романом Кононовича маємо саме той випадок, коли цю думку поділяють і критики, і читачі, і видавці, і, що трапляється не так уже й часто, самі письменники.
Так чесно і страшно про роз'ятрену рану нашого народу, геноцид українців, влаштований комуністичним режимом Совєцького Союзу, як Леонід Кононович у «Темі для медитації», висунутiй Черкаським університетом ім. Б. Хмельницького на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, не писав іще ніхто. Так само, як ніхто з вітчизняних письменників середини XX початку XXI сторіччя досі так глибоко не досліджував питання злочину і кари на українському грунті, не проектував його на національну психологію.

Світську левицю Періс Хілтон, здавалося б, уже нічим не здивуєш — ця краля «пройшла Крим і Рим»: поміняла безліч бойфрендів, брала участь у різних скандальних вечірках, вчиняла п'яні дебоші, разом із мільйонами інтернет-користувачів мала нагоду переглянути у «всесвітньому павутинні» свою приватну відеозйомку в стилі «м'яке порно», розміщену на одному з сайтів ображеним хлопцем знаменитості, тощо. І це далеко не повний перелік «подвигів» буйної панночки. Однак коли Періс дізналася про те, що на аукціоні в Лос-Анджелесі можуть продати її щоденники, де розбещена дівуля описувала свої інтимні переживання і враження, то була просто шокована. Причому є підозра, що хвилюють її зовсім не фото, прикладені до щоденників — і в дошку п'яну, й оголену міс Хілтон у різних позах завдяки тому ж інтернету й без того вже бачили всі, кому не ліньки.

Коли президентом США був Білл Клінтон, американці часто жартували, що насправді Білл — тільки заступник президента, а справжнім керівником Білого дому є його дружина Хілларі. Звісно, це тільки жарт, але частка правди в ньому немала — без розумної, кмітливої й спритної Хілларі трохи «гальмований» у молоді роки Білл навряд чи колись би навіть додумався боротися за президентство. Тому коли після його відходу з посади прекрасна половина Клінтона вирішила боротися за місце в Сенаті, це анітрохи нікого не здивувало. Як, власне, й те, що своїх конкурентів Хілларі легко перемогла. Власне, від неї можна чекати навіть більшого. Недарма ж відтоді, як місіс Клінтон з'явилася на політичному небосхилі США, у Новому Світі дедалі частіше заходить розмова про те, що президентом Сполучених Штатів колись має стати перша жінка...

Газові» проблеми, виявляється, можуть турбувати не лише Україну та інших залежних від Росії споживачів «блакитного палива» а й, здавалося б, далекий від нашої «паливної війни» Таїланд. Там, щоправда, біда має мало спільного з нашою. У південній провінції країни, Сонгхла, в понеділок зупинився завод із перекачки зрідженого газу. А винуватцем простою і, відповідно, втрати коштів, став... пітон.

Їде чоловік на машині за містом, раптом його на шаленій швидкості обганяє мотоцикліст. Ну чоловік їде далі, тут бачить — стоїть мотоцикл на узбіччі, пацан із нього руками махає, фарами моргає. Автомобіліст зупинився.
— Ви бачили, що я вас обігнав?
— Ну...
— У мене позаду баба була?