Практично перед кожним відповідальним стартом чоловічої збірної України з баскетболу профільна федерація активно обговорює можливість залучення до табору «синьо-жовтих» знакових українців із Національної баскетбольної ліги.

Відтоді, як за один вечір 29 листопада 2015 року Володимир Кличко втратив усі свої чемпіонські пояси, він лише й думав про матч-реванш з британцем Тайсоном Ф’юрі.

Незважаючи на постійний відтік висококваліфікованих кадрів, інтелектуальний потенціал України залишається на незмінно високому рівні. Одним із підтверджень цього факту є знакові перемоги вітчизняних гросмейстерів як на командному, так і персональному рівнях.

За 25 років незалежності українські футболісти лише одного разу їздили на чемпіонат світу — в 2006 році в Німеччині під орудою Олега Блохіна «синьо-жовті» дісталися чвертьфіналу.

Так сталося, що одразу в двох кваліфікаціях — на баскетбольний чемпіонат Європи-2017 та футбольний мундіаль-2018 — українським національним збірним випало суперничати зі збірною Косова. Країною, з якою наша держава не має офіційних стосунків, бо, як і доволі багато інших країн світу, досі не визнає

При всій повазі до чоловічого «крила» українського тенісу, серйозних результатів на турнірах «Великого шолому» вболівальники чекають лише від одного його представника.

Після проведення в 2012 році континентального футбольного форуму сподівалася наша держава організувати на своїй території й інший цікавий спортивний турнір. Але провести, як планувалося, в 2015 році чоловічий Євробаскет Україна не змогла.

Не секрет, що часто-густо різного роду трансферні ходи той чи інший клуб робить під конкретного тренера, його тактичну схему та футбольне світосприйняття.

Наразі відчути палку любов чиновників та держави український спорт може хіба що після завершення Олімпійських ігор, коли на спортсменів та їхніх наставників, немов із рогу достатку, виливаються різноманітні подарунки та відзнаки.

Як і переважна більшість футболістів, тенісисти також не надто шанобливо ставляться до Олімпійських ігор.