«Я син української землі, на якій відбулися найстрашніші трагедії ХХ століття — Голодомор і Голокост, що забрали життя мільйонів людей. Україна пам'ятає, яку загрозу несуть нетерпимість, насилля, агресія. Трагедія ніколи не має повернутися на українські землі, — сказав Президент України на пам'ятній церемонії, присвяченій жертвам концтабору Аушвіц-Біркенау в Кракові 27 січня 2005 року. — Цей біль я відчуваю сьогодні, але він лікує, я хотів би розділити його з моїми співвітчизниками й усіма людьми на Землі, тому що тільки він може дати мудрість і зачинити двері, за якими — дорога до пекла». Ющенко перший із державних діячів нової України порушив питання про створення у Києві меморіалів жертв двох тоталітарних режимів. Досі вшанування пам'яті загиблих від Голодомору і Голокосту обмежувалося покладанням урядових букетів у визначені дні.
Згідно з розпорядженням Президента від 23 вересня 2005 року, Кабінету Міністрів пропонувалося розглянути можливості створення Державного історико-меморiального заповідника «Бабин Яр». Міністерство культури і туризму розробило відповідну постанову. Чекали тільки на рішення міської влади, яка мала виділити землю і затвердити межі заповідника. Але не так сталося...

Парламентський буфет ризикує розоритися — одразу 186 народних обранців готові повністю відмовитися від їжі. Щоправда, станом на другу половину вчорашнього дня під заявою з відповідним попередженням (у стилі «а не дасте нам комітети — помремо з голоду») підписалися тільки 20 депутатів із фракції Партії регіонів, але, як запевнив представників ЗМІ шанований «регіонал» Євген Кушнарьов, у разі потреби морити себе голодом ладні й усі 186. Сил вистачить. Ну, припустімо, й без того худенький Рінат Ахметов довго не протягне, але це вже його проблеми. Зрештою, у фракції ПР вистачає великих в усіх сенсах людей, яким дієта піде тільки на користь. Усе це не вигадка — саме голодуванням «погрожують» «синьо-білі» опозиціонери «демократичній коаліції», якщо до кінця цього тижня не буде знайдено компромісне рішення щодо розподілу парламентських посад.

Ця страхітлива трагедія сталася минулої ночі неподалік львівського міста Стрий. До Львова на базар із Мукачева їхали кілька родин із дітьми. Близько четвертої ранку автобус поламався. І водій припаркувався на узбіччі, щоб полагодити несправність. Пасажирів у такому випадку слід було випустити із салону. Але, як не важко здогадатися, не захотів будити — у цей час більшість із них спали або ж дрімали.

Місто Вилкове, розміщене фактично біля кордону з Румунією, — це останнє поселення на Дунаї перед місцем, де річкова вода змішується з морською. Туристів приваблює ця водна країна з багатьма острівцями, зліпленими з намулу та сміття, з вузькими каналами-вулицями, які тут називають єриками, з перекинутими через них горбатими дерев'яними містками, з маленькими очеретяними хатками, з розлогими вербами, які ростуть просто у воді, з унікальним виноградом, вино з якого можна пити тільки «не відходячи від бочки», та найсолодшою на півдні України полуницею. Як розповідає завідуюча інформаційно-туристичним центром Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) Акуліна Федоренко, тільки в дельті Дунаю в Україні можна побачити суцільні стогектарні зарості білого латаття і поспостерігати за тим, як рибалять рожеві та кучеряві пелікани. Туристи не знають про всі ті проблеми, що їх мусять долати місцеві жителі для збереження «очеретяного раю». Гості їдуть — проблеми залишаються...

Давно-давно, «коли Сонце було богом», Купало приурочували до літнього сонцестояння — найдовшого дня й найкоротшої ночі року. З прийняттям християнства дату святкування приурочили до дня Різдва Івана Хрестителя. На більшості території України купальські святкування відбуваються в ніч з 6 на 7 липня. Проте по обидва боки Дніпра біля Києва і сьогодні Івана Купала прийнято святкувати ввечері 7 липня.

Справжнє горе, яке звалилося на Німеччину позавчора ввечері, важко передати словами. Адже вся країна упродовж останнього місяця «захворіла» на футбол, і розчарування прийшло тоді, коли «хвороба» сягнула апогею. Футбольне свято нарешті дозволило місцевим мешканцям без зайвого сорому порозвішувати скрізь національні прапори й виставити напоказ свій патріотизм. Раніше він затискався у стінах офіційних установ, бо з часів Другої світової війни німці все ще відчувають провину перед іншими націями й соромляться здатися вищими. А тут з'явився такий привід показати свою гордість. Тому національні прапори зникли з полиць магазинів і стали тотальним дефіцитом. Але на вулицях німецьких міст чорно-червоно-жовтих полотнищ з'являлося все більше. Та й висока ціна скромного трикольорового набору фарб для розмальовування тіла бюргерів не відлякувала.

Більшість курців на Майдані зізналися, що щось-таки чули або читали про нововведену заборону. «Щось» розповідали по телебаченню, транслювали по радіо, друкували у газетах, але жодної таблички, жодного оголошення з попередженням про заборону паління немає ані у підземних переходах, ані у під’їздах київських будинків, навпаки, численні смітники з сіточками-попільницями ніби заохочують перехожих запалити. Єдина попереджувальна табличка, яку кореспонденту «УМ» вдалося побачити, дві години мандруючи центром Києва, висіла в переході на станції метро «Печерська».

...Першу книжку у своєму житті він прочитав уже аж у шостому класі. У школу повоєнного села, загубленого в лісах Вінничини, привезли бібліотеку — цілих 100 книжок. Дітлахи, згадує він, згорали від нетерпіння, бо дуже кортіло пошвидше взяти в руки якусь із новеньких книг у різнокольорових і симпатичних палітурках. Йому тоді дісталася одна з найтовщих — «Партизанська боротьба в Україні». Й оте дитяче відчуття, коли на непрочитану книжку дивишся як на найкоштовніший скарб, залишилося із ним назавжди. Хтозна, можливо, саме тому й сам свого часу почав писати. І не без успіху, оскільки нині один із найстарших українських письменників Донеччини Петро Бондарчук є автором більше трьох десятків книжок поезії, прози, гумору й сатири, творів для дітей, перекладів.

Якщо кажуть, що молодь нинішня не така, як були колись ми, що не здатна вона на якісь нестандартні або героїчні вчинки, — не вірте. Хоча мого героя «продвинуті» представники нинішнього молодого покоління назвуть швидше диваком, аніж героєм-романтиком. Бо залишити обласний центр і поїхати працювати в село — для декого навіть більше ніж дивацтво.

Доля 200 тисяч гектарів так званих колгоспних лісів Волині і далі залишається невизначеною. Боротьба за них точиться між відомствами та гілками влади вже давненько. Однак, як завжди, недосконала правова база не дозволяє поставити однозначну та юридично грамотну крапку в цій суперечці. Спробували це зробити депутати Волинської облради на своїй сесії, але й серед них не було одностайності.