Історія з каліфорнійським грипом чи чортзна–якою–невідомою–фігнею, по–перше, показує, як легко ввергнути нашу країну у вир паніки та розгардіяшу при штатній, загалом, ситуації. По–друге, особливо цікаво все це виглядає на тлі президентських виборів: кандидати, особливо деякі, підняли справу боротьби зі «смертоносною» бацилою на щити і, схоже, не проти зробити її — бацилу — головною ударною силою виборчих кампаній.

Так, епідемія є, і це слід визнати. Так, є масова істерія з цього приводу. Як і в багатьох інших випадках, варто зупинитися, кілька разів глибоко вдихнути — можна навіть через марлеву пов’язку — і поміркувати: кому це вигідно? Може, той, кому найбільш вигідно, і підкидає хмиз у багаття паніки?..

На мальовничому цвинтарі «Вальдфрідгоф», що на околиці Мюнхена, — тихо й безлюдно. Якби не автомати, з яких в обмін на євро випадає свічка з сірниками у пластиковій підставці, у цьому величезному лісопарку годі було б розпізнати кладовище. У секторі, де похований Степан Бандера, навіть чималі могильні пам’ятники губляться поміж вікових дерев. Але могила провідника українських націоналістів уже здалеку помітно вирізняється серед інших: біля величного білого кам’яного хреста — безліч квітів, свічки, синьо–жовті та червоно–чорні прапорці. Автори цих рядків прилаштували свій вогник біля прапора з гербом Києва — очевидно, незадовго до нас тут побували столичні земляки.

Цими днями лісова тиша «Вальдфрідгофа» буде порушена: сюди з’їдуться українці з різних куточків світу, аби вшанувати пам’ять Провідника. Сьогодні виповнюється 50 років від дня вбивства того, хто для своєї нації не лише за прізвищем був прапором (так перекладається з іспанської «бандера»). Націоналіст — означає «бандерівець».

Цього тижня виповнюються чергові річниці убивств двох провідних діячів українського націоналістичного руху. У п’ятницю — 50–ті роковини загибелі Степана Бандери, вчора минуло 52 роки по смерті Лева Ребета, одного з чільних ідеологів ОУН, який через незгоду з провідником утворив власну організацію.

Обидва атентати виконав один і той самий чоловік — Богдан Сташинський, теж галичанин, як і його жертви. За Ребета КДБ нагородило агента Сташинського фотоапаратом «Контакс», за Бандеру — орденом Червоного прапора.

Обидва замахи відбулися в Мюнхені за однаковим сценарієм, із застосуванням однакової зброї, розробленої у спецлабораторії КДБ. Від одного фатального під’їзду до іншого — хвилин 25 ходьби.

Напередодні сумних роковин кореспонденти «УМ» побували в столиці Баварії, пройшлися маршрутами загиблих провідників та їхнього ката. А також — більше дізналися про Лева Ребета й політичний рух, який він представляв в останні роки свого життя: ОУН (з), або ж «двійкарство».

«Навіщо вам здалося це село? Там же, окрім вежі, взагалі нема нічого», — такими «натхненними» відгуками про Пізу ділилися знайомі, хто там уже побував. Насправді ж виявилося, що, окрім славетної падаючої вежі, у колишній столиці потужної Пізанської республіки є й варто багато чого подивитися — тільки очі розплющуй. Зрештою, не так часто випадає нагода здійснити подорож у минуле, блукаючи не руїнами давно зруйнованих пам’яток, а вулицями живого міста.

Піза ніби застигла у ХІІІ сторіччі, коли з процвітаючого портового міста перетворилася на депресивну провінцію. Ті самі будинки, фортечні мури, набережна... Хіба що зрідка проскочить «гість із майбутнього» у вигляді автомобіля чи моторолера (які нізащо не загальмують перед пішоходом на переході без світлофора — така місцева ментальність). Але навіть сучасна техніка не розвіює враження, що ось–ось самотнього туриста на порожній вулиці обжене заклопотаний думками про формулу прискорення тутешній геній Галілео Галілей. Або межи обідраних жовтих стін прочимчикує замислений архітектор Джованні ді Сімоне, міркуючи над тим, як випрямити похилу дзвіницю пізанського собору...

Знаєте, що є найпомітнішою відмінністю німецьких виборів від українських? Не відмінність партійних платформ, стійкість політичних переконань і навіть не беззаперечна орієнтованість усіх кандидатів передусім на державні інтереси. В око впадає інший підхід до вуличної політичної реклами. Замість клеїти свої плакати на стіни будинків, паркани чи навіть рекламні щити, дбайливі німецькі політики виставляють їх на спеціальних фанерних «триногах» або кріплять до стовпів «прищіпками». Завершилася агітація — і все акуратно приберуть. До речі, вже в понеділок — наступного дня після виборів, призначених на 27 вересня, — німецький центрви­–бор­чком обіцяє оголосити результати. Ні, ми точно не німці.

Про те, як проходить передвиборча кампанія «у них», кореспонденти «УМ» дізнавалися безпосередньо в Німеччині.

Степан Андрійович теж робив це. Так–так, Бандера був нормальною людиною й у ставленні до розваг, зокрема й до пивного свята «Октоберфест» у Мюнхені, де жив в останні роки свого життя. Бувалі бандерівці, з якими довелося спілкуватися кореспондентам «УМ», підтверджують: провідник ОУН, навіть попри конспірацію, відвідував щорічні гуляння на Терезієнвізе (Лугу Терези) і, певно, підспівував іншим гулякам: «Ойнс, цво — гсаффа!» (у перекладі з баварського діалекту — «Раз, два — пиймо!»).

Отже, саме сьогодні опівдні обер–бургомістр Мюнхена у павільйоні пивоварні родини Шоттенхамель виб’є затичку з пивної діжки трьома ударами молотка, проголосить «О’цапфт із!» («Відкрито!») і підставить літровий кухоль під перший офіційний бурштиновий струмінь «Октоберфесту–2009».

Напередодні журналісти «УМ» побували в Мюнхені і скуштували смак цього особливого міста, в якому зародилося особливе свято.

Компактний рай на території, майже вдесятеро меншій за Жмеринку. Країна, на дефіцитній землі якої розбиті десятки мальовничих парків та найкращі пляжі з лазуровою морською водою, придатною для купання протягом цілого року. Держава, де вважають за щастя оселитися найзаможніші люди світу. Князівство, де найзручнішим громадським транспортом якого є ліфти — з одного кінця держави до іншого. Саме в такому неординарному місці донецький «Шахтар» сьогодні зіграє в матчі за Суперкубок УЄФА із «Барселоною». Навряд чи в наших футболістів буде час милуватися красотами Монако, але якщо така хвилина знайдеться, їм неодмінно захочеться сюди повернутися. Так, як колись захотілося відомому українському тенісисту Андрію Медведєву та рекордсмену у стрибках із жердиною Сергію Бубці, котрі свого часу придбали тут помешкання.

Сьогодні в найменшій (після Ватикану) державі світу перебуватиме чимало українських політиків, підприємців та інших уболівальників, наближених до донецької верхівки. А журналісти «УМ» «проінспектували» Монако заздалегідь. Відтак є нагода розповісти читачам про цю країну трохи більше, ніж показуватиме телекартинка.

Сьогодні Володимирові Винниченку — 129. Революціонер, політик, перший голова уряду незалежної УНР, публіцист, блискучий літератор, посередній художник і ще гірший фермер, невиправний утопіст і дивак­натурист, він став чужим і для своїх — тодішніх українських націоналпатріотів, не кажучи вже про більшовиків.

Винниченка, доти надзвичайно популярного письменника і драматурга, книжками якого зачитувалася молодь, а за п’єсою «Чорна пантера і білий ведмідь» у 1926 році в Німеччині зняли фільм, перестали видавати і ставити, фактично позбавивши засобів до існування. Виїжджаючи у 1919 році в еміграцію, Винниченко писав: «Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Життя його завершилося у селищі Мужен на Лазуровому узбережжі Франції. Тут, у маєтку «Закуток», Володимир Винниченко з дружиною Розалією Яківною прожив 17 років — до самої смерті 6 березня 1951го. Сусіди сприймали цього дивакуватого чоловіка в жовтих штиблетах за російського білоемігранта. А Винниченко жив собі за своїми законами єдності з природою, тяжко працював і мріяв, що колись настане час, коли не доведеться рахувати кожну копійку, щоб купити, наприклад, квитки в театр або книжку за 20 франків…

Кореспонденти «УМ», побувавши в Мужені, спобували розібратися, що і як шукав тут Винниченко. І чи знайшов.

Заява Арсенія Яценюка про похід на президентські вибори, як і припускала «УМ», прозвучала в день, коли йому виповнилося 35 років, — саме з цього часу людина одержує право балотуватися на президентських перегонах.

Сьогодні Арсенієві Яценюку виповнюється 35. Він став зовсім великим політиком — настільки, що відтепер нарешті має не тільки підстави, а й право балотуватися в президенти. Не виключено, що саме сьогодні Яценюк може проректи сокровенне: «Я йду...» (або «Я піду...»).