Якщо, зважаючи на відомий вислів, ми є тим, що їмо, то наші нащадки, народжені в незалежній державі, — іноземці, адже близько 85 відсотків продукції дитячого харчування в Україну завозять із–за кордону. Щоправда, через дороговизну й нерівномірне насичення ринку заморські харчі доступні меншості маленьких українців віком до трьох років. Решта задовольняються чим доведеться, здебільшого — низькопробними продуктами масового споживання, від яких угинаються полиці вітчизняних крамниць.

Древній Галич пережив переполох. Чутки про те, що на південних лісових околицях міста якийсь неадекватний орел нападає на людей — просто каменем падає на їхні голови, — з острахом переповідали з вуст у вуста тутешні мешканці. Топ–новину про агресивного літаючого хижака підхопили й деякі місцеві ЗМІ. Напруга згасла лише тоді, коли земляків заспокоїли фахівці Галицького національного природного парку, розташованого саме в «зоні бойових дій» орла. З’ясувалося, що хижий птах — канюк (а це він наробив стільки галасу) й не мав нічого лихого супроти братів своїх старших.

Треба ж такому статися: через півстоліття після появи на світ роману «Сестри Річинські» несподівано відкрилося кілька невідомих сторінок із життя його авторки — Ірини Вільде. Сталося це після того, як «УМ» подарувала цей солідно перевиданий твір відомій франківчанці Уляні Скальській до її ювілею. Внучата племінниця Богдана Лепкого, пані Уляна (дівоче прізвище — Головацька, з тих Головацьких, що й один із засновників «Руської трійці») походить із давнього священицького роду. Як і п’ятеро доньок отця Річинського, вона була галицькою попадянкою.

У їхній невеликій квартирі, що на шостому поверсі однієї з небагатьох долинських «висоток», сум від втрати дорогої людини відчутний майже на дотик — господаря не стало лише півроку тому. Щойно перед моїм приходом його дружина Люба завершила традиційну ранкову молитву біля імпровізованого домашнього вівтаря. У повітрі ще струменів млосний запах розплавленого воску. Та невдовзі кімната засяяла веселими іскорками життя — проснувся шестирічний Юрасик, маленька мамина радість. Коли його всиновлювали в півторамісячному віці, лікарі майже не давали малюкові, залишеному напризволяще біологічними батьками, шансів на одужання. Одначе там, де не побачила перспектив офіційна медицина, зцілило слово Боже. На прохання названих батьків до лікарняної палати приходили духівники з особливими здібностями й читали молитви для зцілення. Спільними зусиллями людей у білих халатах і чернечому облаченні хлопчика вдалося врятувати. Відтоді він росте, розвивається і багатьох дивує своєю недитячою набожністю.

Із допомогою монахів та святих отців по–іншому подивився на білий світ і названий хлопчиків тато. Хоча фатальний вердикт дипломованих медиків у його випадку, на жаль, підтвердився. Усвідомивши безвихідь, майор–пожежник у відставці переймався лише одним: як дружина без нього ставитиме на ноги малолітнього сина.

Ще українці не відійшли від новорічної феєрії, як вітчизняні інформагенції рознесли новину про звернення громадянина Руслана Коцаби, мешканця Івано–Франківська, до Генпрокурора Віктора Пшонки з вимогою порушити кримінальну справу проти зухвалих «цензорів» Державного Гімну України. «Ганебний факт знущання над титульною нацією», зауважив у листі до ГПУ прикарпатець, стався після того, як куранти сповістили про прихід нового, 2011–го, року. Саме тоді в телеефірі прозвучав Гімн в урізаному вигляді, без слів «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». На підтримку пильного іванофранківця відразу відгукнулися сотні небайдужих українців, зокрема й відомих — заступник Голови Верховної Ради Микола Томенко та нардеп–«нашоукраїнець» Зіновій Шкутяк.

Якби він нічого більше, крім «Матеріалів до гуцульської демонології», не зробив і не написав, то все одно «забронював» би собі чільне місце в українській етнографії. Я тримав у руках копію цього рукопису і читав, як бестселер. Хоча записам — сто років, вони не пахнуть нафталіном. І як би сучасні мужі природничих наук не іронізували над деякими старосвітськими уявленнями карпатців — списати в архів цей пласт традиційно–побутової культури як «антинаукові міфи та вигадки» нікому не під силу.

Щоправда, на українських етнографів матеріалісти почали косо дивитися ще на зорі сталінського соціалізму, а в другій половині тридцятих навіть ставили до стінки. Антона Онищука, тоді старшого наукового співробітника Українського державного історичного музею, постановою народного комісара внутрішніх справ СРСР і прокурора СРСР від 14 жовтня 1937 року засудили до вищої міри покарання. Підстава — ст. 54–1–а (зрада Батьківщині) та ст. 54–23 (активна діяльність проти революційного руху при цараті та під час громадянської війни) Кримінального кодексу УРСР. Вирок поспішно виконали через п’ять днів. Про щирого українського патріота забули надовго.

Розташований в Івано–Франківську на Європейській площі Центр патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери, як і все, що пов’язано з іменем Головного провідника українських націоналістів, в одних викликає побожний трепет, для інших — як кістка в горлі. Хоча майже на всіх діє гіпнотизуюче. Генеральний консул РФ у Львові Євген Гузєєв теж побував тут із приватним візитом i залишив у книзі відгуків дипломатично толерантний запис українською мовою: «Було цікаво ознайомитися з учбовим центром iз виховання молоді. С.Бандера — дуже суперечлива особистість, яка потребує вивчення». Напевне російський амбасадор мав на увазі ідею написання української історії (зокрема й зображення наших героїв національно–визвольної боротьби ХХ століття винятково чорними фарбами) під наглядом кремлівських літописців, яку з лакейською запопадливістю підтримав Дмитро Табачник. Сам одіозний освітянський міністр, мабуть, особисто розвалив би бандерівський Центр в Івано–Франківську, та руки короткі — цей патріотичний заклад створений рішенням міськради за масової підтримки місцевої громади й фінансується з міського бюджету.

Про те, що народився з однією ниркою, Андрій Шведов не знав аж до самої відставки. Раніше ні йому, ні військовим медикам ця аномальна версія і на думку не спадала. Коли вступав до льотного училища, ультразвукову діагностику медкомісії ще не практикували. Фізично розвинений (школярем виконав норматив кандидата в майстри спорту з плавання), витривалий (колегам–курсантам не поступався першістю у силових вправах і на дистанціях марш–кидків) Андрій на здоров’я ніколи не скаржився.

Грім ударив перед виходом на пенсію. Після «конфліктної» Югославії, де послугами його гелікоптера користувалися спостерігачі місії ООН, в Україні Андрій відразу «став на прикол». Через брак фінансування бойові гвинтокрили в повітря майже не піднімалися. «Нас, пілотів, змушували підмітати аеродром або довбати лід на злітній смузі, а солдати, призвані це робити, ударно будували начальству дачі, — гірко іронізує колишній авіатор. — Під час одного з таких зимових «тренажів» із ломом я відчув раптове знесилення і ледь не знепритомнів. Мене під руки — і в санчастину. Тоді все й з’ясувалося: аналізи дуже погані, маю лише одну нирку, та й та функціонує вже на половину можливостей. Усі шокованi: пілот — без нирки! Мабуть, єдиний випадок в авіації. Думав, що мене вважатимуть героєм, насправді ж виявився нікому не потрібним».

У центральній частині обласного центру Прикарпаття на місці майбутнього греко–католицького храму Святого пророка Іллі поки що стоїть маленька дерев’яна церковиця, освячена трохи більше двох місяців тому. З часом там постане унікальна парафіяльна церква. «Ідея виникла не на порожньому місці, — розповів «УМ» парох майбутнього храму, віце–ректор Івано–Франківської теологічної академії з питань науки отець Рiчард Горбань. — Я виростав без батька і, можливо, ті імпульси дитинства нагадали про себе, коли вже став священиком і побачив, що малеча від народження до четвертого класу в нас досі немає духовної опіки. Тому за підтримки преосвященного владики Володимира Війтишина маємо намір спорудити тут храм із Центром духовного розвитку дитини. Цей проект надзвичайно актуальний нині, коли на наших землях американізація творить новий менталітет, альтернативний традиційно доброму українському».

На західній околиці Івано–Франківська, в селі Крихітці, вже п’ять років діє «Містечко милосердя святого Миколая», яким опікуються черниці монастиря Воплоченого Слова. Три роки тому, в переддень найбажанішого для української малечі свята, «УМ» побувала в цій оазі доброти. Тоді в містечку, а точніше в переобладнаному приміщенні колишнього дачного будинку, перебувало 20 дітлахів із неблагополучних сімей, кілька нужденних мам та одиноких перестарілих. За час, що минув відтоді, від охочих там оселитися не було відбою, проте через брак житлової площі сестри–монахині змогли додатково прилаштувати у своїх скромних апартаментах лиш десяток малюків.