Шпиталь для звірів

Древній Галич пережив переполох. Чутки про те, що на південних лісових околицях міста якийсь неадекватний орел нападає на людей — просто каменем падає на їхні голови, — з острахом переповідали з вуст у вуста тутешні мешканці. Топ–новину про агресивного літаючого хижака підхопили й деякі місцеві ЗМІ. Напруга згасла лише тоді, коли земляків заспокоїли фахівці Галицького національного природного парку, розташованого саме в «зоні бойових дій» орла. З’ясувалося, що хижий птах — канюк (а це він наробив стільки галасу) й не мав нічого лихого супроти братів своїх старших.

Комфортно, як псові. Елітному

«То він їсти просив, — пояснює начальник наукового відділу парку Володимир Бучко. — Ще маленьким канюка, який випав із гнізда, принесли діти. Він під нашим наглядом виріс, зміцнів, перетворився на великого гордого птаха. Тоді й випустили на волю. Та спершу канюк літав довкола, випрошуючи їжу. Ми знали про це, а чужим ставало лячно — птах із розмахом крил понад метр мало не сідав на голову. Та з часом, адаптуючись до дикої природи, він прилітав усе рідше й рідше, поки не зник зовсім».

Ідею створення центру реабілітації диких тварин «підказало» безпомічне лисеня. Його в парк принесли небайдужі люди. На одній iз дачних ділянок, під штабелем дощок, лисиця привела на світ iз десяток щенят. Коли їх помітили господарі, віддали мисливцям. Якимось дивом вижило лише одне — решта, вочевидь, загинула в собачих пащах. У такий жорстокий спосіб мисливці заохочують своїх псів до полювання. Лисеня, яке дітлахи назвали Алісою, було зовсім не пристосоване до самостійного життя в дикій природі, бо мати не встигла навчити його знаходити їжу та захищатися від ворогів.

Випустити Алісу в ліс означало б приректи на загибель — найвірогідніше від рук селян, адже голодна лисиця навряд чи оминала б їхні курники. Співробітники парку, як і належить природоохоронцям, виявили гуманність і надали лисиці можливість жити біля людей стільки, скільки відпущено Всевишнім. Тепер вона почувається у вольєрі, встановленому в лісовому масиві неподалік приміщення дирекції парку, як породистий пес, має добрі умови утримання та збалансоване харчування. Найбільше полюбляє рибу, м’ясо та житній хліб. Аліса не ручна тварина, хоча могла б такою стати, якби з нею гралися і водили на повідку. Та цього, за словами пана Володимира, робити не варто — у них же не цирк і не зоопарк, хоча нiкому не вiдмовляють подивитися на диких звірів зблизька.

За майже чотири роки перебування під захистом співробітників парку Аліса стала справжньою рудою красунею з чорними, ніби у панчохах, ногами. Кажуть, ночами до неї з лісу вже навідуються лиси–залицяльники — та лише подивитися, бо металева сітка їм не по зубах. Чужих людей Аліса боїться: коли кореспондент «УМ» заліз у вольєр, аби зробити гарний знімок, вона не знала, куди тікати. Зрештою, заспокоєна своїми опікунами, «погодилася» на фотосесію.

Варвари ХХІ століття

Після лисиці в парк почали приносити скалічених мисливцями або знайдених на землі біля гнізд хижих птахів. Їх лікували, відгодовували і відпускали на волю. Цей рятівний процес уже прожило з півсотні птахів та звірів. Торік завдяки громадській організації «Еко–Галич» та фонду «Відродження» вдалося обладнати кілька нових вольєрів загальною площею понад 200 квадратних метрів. Тут нині квартирують лебідь–шипун, куріпка, найменший сокіл–боривітер та ще кілька звіряток. У найближчих планах — спорудження вольєрів для водоплавних птахів і великих хижих ссавців. Власне, з минулого року при парку почав діяти Центр реабілітації диких тварин. У країнах, громадяни яких до братів менших ставляться милосердніше, ніж «гомо советікус» та його нащадки, своєрідні спеціалізовані шпиталі діють майже при кожному природному національному парку. Для України — це диковинка. Крім Галича, центри реабілітації тільки починають облаштовувати в «Розточчі» й «Асканії Новій».

Із мораллю — ще складніше. Культура полювання у нас гірша, ніж була у кам’яну добу. Тоді тварин убивали, аби вижити. Тепер люди з рушницями без потреби стріляють у все, що літає, зокрема й рідкісних беркутів, пугачів та інших «червонокнижних». «Існує система покарань за такі порушення, проте я не чув про жодний протокол, складений за вбивство «червонокнижного» птаха, — бідкається Володимир Бучко. — В поодиноких випадках штрафують хіба що за знищеного зубра або ведмедя. Інша важлива проблема національного масштабу — одомашнення диких тварин (я вже не кажу про пересувні звіринці — це взагалі ганебне для сьогодення явище). Зараз у нас діє закон, за яким екологи можуть визволяти з домашнього полону представників фауни. А що з ними робити далі? В зоопарки зазвичай беруть лише по парі одного виду і тільки здорових звірів. Куди дівати хворих та покалічених? Суспільство повинно згладжувати провину перед прирученими для забави дикими тваринами, створюючи для них центри реабілітації та гідні притулки».

До диких — з особливим підходом

У Галицький парк телефонують і звертаються через інтернет люди з різних регіонів України. Прохання одне: заберіть вовка, ведмедя чи іншого хижака, який став непотрібним. Та благодійні можливості галицьких природоохоронців обмежені: м’ясо для своїх вихованців доводиться або купувати за свої гроші, або пастками ловити мишей у лісі. Добре, що є такі доброчинці, як директор ЗАТ «Більшівціриба» Володимир Янош, завдяки якому риба в раціоні мешканців центру не переводиться. До речі, про харчування. «Птахів–хижаків не можна годувати будь–чим, як це часто роблять турботливі, але необізнані люди, — застерігає інженер–зоолог Андрій Гембарський, який доглядає «квартирантів» центру. — Були випадки, коли здихали лелеки, необачно нагодовані макаронами або вареною картоплею. Боривітрові навіть м’ясо курки важке для шлунка, він любить мишей».

Дикі тварини потребують особливого підходу. Контакт із людиною для них — уже стрес. Якщо додається фізична неміч, то позбавлені звичного середовища звірі й пернаті можуть не витримати такого випробування. «Торік до Аліси підселили пораненого лиса, — розповідає спеціаліст з екології Іван Голійчук. — Думали, що буде гарна пара, а він так затужив за волею, що зробив кілька підкопів під вольєр і поламав зуби, намагаючись перегризти дротяну сітку. На жаль, не пережив неволі — не схотів ні Аліси, ні комфорту».

Деякі тварини, залежно від виду, легше переносять вимушену ізоляцію, інші — важче. Коли в центр принесли пораненого лебедя–шипуна, він спершу кидався на людей і відмовлявся від їжі, проте згодом заспокоївся і почав сміливіше підходити до свого годувальника. Між іншим, лебеді не тільки надзвичайно красиві й граціозні створіння, а й відчайдухи. «Якось я добрався на водоймі до великого плавучого гнізда і почав обмірювати відкладені яйця, — пригадує Володимир Бучко. — Раптом, Боже ж мій, хтось як зацідить мені у вухо — аж кров бризнула. Оглядаюся — лебідь–самець. Він підплив непомітно ззаду і так ударив крилом, що дотепер у вусі хрящик не зростається».

На свого кривдника науковець зла не тримає — лебідь же захищав своє майбутнє потомство. Звідки йому було знати, що пан Володимир і його колеги — гуманні люди, яких у наш меркантильний час ще треба пошукати. «У нас можуть працювати лише обрані, — напівжартома стверджує головний лісник парку Василь Хованець, — бо бiльшiсть, коли чує про наш заробіток, то жваво звідси тікає. Залишаються лиш такі, як ми».

ДОВІДКА «УМ»

Галицький національний природний парк створений у 2004 році. Він займає територію вздовж річки Дністер та пониззя приток  Лімниці, Лукви, Гнилої Липи на стику трьох фізико–географічних зон — Опілля, Галицької улоговини та Передкарпаття. Тут мешкає близько 5 тисяч видів тварин (iз них 355 видів хребетних) та проростає понад 700 видів вищих судинних рослин. У межах парку зареєстровано 45 видів рослин і 48 видів тварин, занесених до Червоної книги України.