Споглядаючи бурхливі громадські обговорення навколо інтерв'ю, обпублікованого в «Українській правді» з почесним президентом каналу «Студія «1+1» Олександром Роднянським, мимоволі згадуєш слова лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Олеся Ульяненка про те, що не можна одночасно служити Богові і Мамоні. Пан Роднянський наполегливо доводить, який він високий фахівець у царині кіно і телебачення; розповідає, що йому, за великим рахунком, політика цілком байдужа, бо він просто розбудовує свій улюблений бізнес. І тут же характерно, як на «чистого бізнесмена», зізнається, що журналісти, які пішли з «1+1» напередодні Помаранчевої революції, для нього «не люди», «не персонажі», і що він навіть «не пам'ятає їх на прізвище».

Схоже, у декого доля таки розкраяна за телевізійними лекалами. Бо все життя так чи інакше втікаючи від телебачення (насамперед категорично відмовляючись дивитися «ящик»), багато людей у той чи інший спосіб на той «ящик» «пашуть». Нині навіть модно вдавати з себе «чоботаря без чобіт». Мовляв, «тєлєк» я не люблю, бо він для тупих і недолугих. А от отримувати з тієї праці зарплатню вище середньої — мене цілком улаштовує. Проте 14-та річниця незалежності для багатьох громадян України стала першою. Як-для тих, хто раніше ігнорував сморід політичного бруду і лише минулого року прийшов на виборчу дільницю, так і для тих, хто, начхавши на «роднянські» гроші, позалишав тепленькі контори, розділивши таким чином для себе Господа і Мамону. А те, що Олександр Роднянський та іже з ним помічає лише «завжди готових» піховшеків та істот, які бачать себе безвідмовними солдатами чиєїсь «приватної журналістики», то невідомо, яка на то рада. Лишається вірити, що не всі телевізійники, що залишилися на ТБ, служать Мамоні.
Бліц-інтерв'ю, які «УМ» час від часу влаштовуватиме на «Медіа-майдані», допоможуть нашим читачам, а заодно і потенційним телеглядачам розібратися: хто є хто у вітчизняній тележурналістиці.
1. Чи змінилося за останні півроку ваше ставлення до телебачення і телевізійної праці зокрема?
2. Чого ви чекаєте від прийдешніх виборів у сенсі їхнього впливу на телевізійну політику?
3. Чи позначаються перипетії зі зміною власників і настроями керівництва каналів на вашій роботі?

Продюсерська агенція «Закрита Зона» на чолі з відомим телевізійним журналістом Володимиром Ар'євим вирішила розширити свої творчі обрії, створивши першу документальну вітчизняну стрічку, яка вчора вийшла в український кінопрокат, — «Остання змiна».

Телеканал СТБ спільно з Інститутом української мови НАНУ починає проект «Українська мова в телевізійному просторі». Як повідомляє Інститут масової Інформації, в рамки соціального проекту «Українська мова в телевізійному просторі» входитиме моніторинг української мови журналістів і ведучих більшості телеканалів, аналіз помилок і відхилень від мовних норм, практичні тренінги з української та інше.

Уже в жовтні глядачі зможуть побачити незабутню жартівницю Машу Єфросиніну на каналі ICTV. Невідомо, чи до того часу Марія опанує державну мову, але свій імідж телеведуча, ймовірно, змінить на цілком серйозний. В її авторському щоденному ток-шоу з робочою назвою «Ми» обговорюватимуться актуальні й суспільно-важливі теми, як-от жінки за кермом, шлюб з розрахунку, бабії, порнографія, СНІД, аборти, діти-мажори, службовий роман, всиновлення українських дітей іноземними громадянами, сурогатне материнство, насильство у родині...

Дехто занепокоєний, що з їхніх чад намагатимуться виховати релігійних фанатиків. Ще хтось побоюється, що дітей перетягуватимуть в іншу конфесію. Але небезпека полягає лише у тому, що «Етика віри» може бути безнадійно спрофанована.

Нещодавно Міністерство освіти і науки України розіслало листа ректорам та директорам вищих навчальних закладів, підготовленого на основі аналізу звернень громадян, організацій та установ, які надійшли до міністерства останнім часом.

Сприймаючи піняві й агоністичні побрехеньки наших сусідів стосовно «політичних репресій» в Україні, згадується дитячий віршик: «Цапеня, немов німе. Цапеня — ні «бе», ні «ме». Але це ще добре було, якби те цапеня, чи пак старий бородатий цаписько, та й не «мекав». Бо ж верещить, аж барабанні перетинки лускають, та ще й закликає свою громадськість «проявить журналистскую солидарность с гонимыми (так і хочеться написати «голімими») коллегами». Цю зворушливо-цинічну заяву оприлюднив на сайті tv.net Віталій Солодовников з подачі www.from-ua.com. Так і тягне зацитувати цю «рускую пургу» цілком, попри розуміння, що, пардон, забагато честі. Хоч як це прикро визнавати, але все частіше в нашому житті трапляються випадки, коли правді не віриться, а брехня сприймається за чисту монету.

Державна Дума Росії стурбована моральністю героїв телепрограми «Спокойной ночи, малыши». Водночас державні діячі незадоволені, що хронометраж згаданої програми скоротився майже вдвічі. Тобто їм не догодиш. З одного боку — немилосердно наїжджають на стареньких плюшевих тваринок, звинувачуючи їх у старечому маразмі. А з іншого — вимагають від телекомпаній, щоб дитячих програм у їхньому етері було не менше, ніж 7 — 10%, інакше погрожують відібрати ліцензії.

Переконатися в тому, що народна мудрість — безпомилкова, людство матиме ще безліч нагод. Надто, коли йдеться про дим, що його — це знає кожна дитина — без вогню не буває. Джерела займання у розмовах стосовно «продажу» телеканалів «Студія «1+1» та «Інтер» поки що ніхто начебто не виявив, хоча «диму» з цього приводу було більш ніж досить. Тож кіптява ще осідатиме й осідатиме.

З кожним поколінням романтичне сприйняття шкільного життя поволі поступається приреченому прагматизмові. Мовляв, слід перебути цю нелюбу «середню» інституцію, і нема на те ради. Для батьків більшості теперішніх випускників ще кілька років по закінченні школи тривала безхмарна юність. Для сьогоднішніх «уже не дітей, але ще й не дорослих» громадян України «веселкова лафа» казки-феєрії про безліч відкритих перед ними доріг за умови самого лише палкого бажання і працьовитості закінчилася. Дітей, у кишенях чиїх батьків гуляє вітер, хоч і тішать обіцянки нової української влади про те, що хабарництву при вступі до ВНЗ буде покладено край, але більшість юнаків та дівчат усе-таки переконані, що заволодіти цією щасливою перспективою поки що — не з їхнім щастям. Батьківська паніка стосовно того, у який спосіб цього року давати хабарі за вступ в університети з інститутами, передається й дітям. Деякі не надто успішні у фінансовому сенсі «предки» приречено прогнозують, що нині давати «на лапу» за вступ у державні навчальні заклади доведеться ще більше (членам приймальних комісій — за ризик бути впійманими на гарячому). Віри в те, що варто лише наполегливо і старанно посидіти до початку вступних іспитів за підручниками, в цьогорічних випускників, на превеликий жаль, не з'явилося.