Давно вже я не бачив таких довжелезних черг, як цього разу в Берліні. Востаннє, здається, ще в радянські часи, коли щось подібне шикувалося у пристрасному бажанні ходити до тулету не з газетою «Правда», а зі спеціально виготовленим паперовим начинням. Берлінці жадають бачити кіно, і це виховано в них багатолітньою звичкою до лютневих фестивальних оргій. Бо справді, чого тут тільки не побачиш. І «зірок» — від американця Джорджа Клуні, котрий зіграв одну із чільних ролей у фільмі про нехорошу властивість заводитись різним корупційним схемам не тільки у нас, а й у них (стрічка Стефана Гегена називається «Сіраніа», і її треба подивитися у першу чергу нашій так званій еліті), до якихось звичайнісіньких малозасвічених акторів і акторок Європи і Азії. Кіно так само різних мастей і спрямувань. «Голубе», наприклад, з додачею рожевого — про людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Уже вдвадцяте розігрується приз «Тедді» для подібного роду продукції, і з нагоди такого ювілею влаштували ретроспективу відповідних фільмів, відзначених на Берлінале. Ви проти, вам видається така річ ознакою кінця цивілізації? Ну то ваша справа. А в Європі ставляться усе поблажливіше до любові, що торує незвідане.

На знамените Берлінале я їжджу з 94-го року. Тоді було якось патріархальніше. Зокрема, пресі дарувався цілісінький тобі палац культури, з якого можна було не виходити упродовж дня — вся програма, конкурсна і позаконкурсна, показувалася в його залах. Містилося все те у районі Рейхстагу, і я ходив пішки з готелю у Східному Берліні. Головною фестивальною спорудою був Зоопалац неподалік зоопарку.

Міжнародний кінофестиваль у столиці Німеччини, який відкриється 9 лютого, традиційно вважається одним із трьох (поряд iз Каннами і Венецією) найбільших і найавторитетніших кінематографічних форумів світу. Як це не парадоксально, з огляду на ситуацію у вітчизняних екранних мистецтвах, одначе так само традиційно в останнє десятиліття українці присутні у програмах Берлінале. У найповажнішій із них — конкурсній — рідко (скажімо, три роки тому Степан Коваль навіть виграв «Срібного ведмедя» у конкурсі короткометражних фільмів), зате в інших буваємо і навіть щось виграємо. Річ у тім, що фестиваль складають, окрім двох конкурсів, ще кілька програм. У двох із них надибуємо імена наших режисерів.

За місяць, 9 лютого, стартує наступний, уже 56-й, міжнародний кінофестиваль у Берліні — або ж Берлінале. Народжений 51-го року як певна альтернатива Венеції та Канну, він упродовж тривалого часу сприймався неоднозначно. Особливо ж Радянським Союзом, який його й зовсім «в упор нє відєл», оскільки проводився фестиваль на території Західного Берліна. Від середини 70-х СРСР не тільки визнав, а й заходився брати участь у фестивалі, який здобув імідж мосту між Заходом і Сходом. Така репутація є вочевидь виправданою, якщо зважити, скільком фільмам і кінематографіям Берлін додав у вазі й престижності на культурній карті світу.

Нині Богдан Ступка дістався вершини слави — звання, найпрестижніші призи, в Україні і поза нею, звання академіка Європейської кіноакадемії... А головне — за ним полюють режисери — українські, а ще більше російські чи польські. Одначе шлях до означеної точки в біографії актора був доволі тернистим. Скажімо, блискучий, пам'ятний багатьом дебют у кіно у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971 рік), а потім майже два десятиліття участі у прохідних фільмах, які навряд чи залишаться в історії мистецтва...

Iм'я та прізвище щось та говорять. Недарма кажуть, що вони й саму долю людини якимось чином наставляють. Богдан Ступка. Ну, Богом же даний — і хіба не так? А ступка — то, як бачимо, пірнувши у словникові холодини, не тільки ємність, у якій товчуть збіжжя (а він товкущий — це теж є: і він товче, і його товчуть), а й той, що сліди творить по собі, за незмінної гри, а в ній завжди присутній фермент дитячості. Усе це є у Богданові Сильвестровичу, хоча незрідка й ім'я своє він обертає у гру, представляючись Сильвестром Сталлоновичем (натяк на знаменитого американського актора).

То була приголомшлива звістка, у голову вона не вкладалася. Григір повісився... Високий, міцний, чубатий, 48-річний і щоб сам, добровільно, пішов із життя? Десь за рік до того знайшли повішеним знаменитого композитора Володимира Івасюка, і майже не виникало сумнівів, що то не було самогубством. Тож і тут миттєво ствердилося: влада розправилася з письменником, який дозволяв собі бути самим собою і чхати хотів на ідеологічні потреби можновладців. Бо ж чого йому вішатися, та ще й одразу після присудження премії імені Лесі Українки?

Завершився тим, чим і почався, — вечором у Палаці «Україна». Тільки цього разу почесний президент фестивалю Віктор Ющенко виставив «дублера», чи то пак свою дружину Катерину Михайлівну. Наша перша леді трималася добре, і я ще раз подумав про те, що майбутнім політикам треба добряче думати перед тим, як здаватися у подружній «полон». Утім одне з оголошень пані Катерини — про конкурс сценаріїв про історичне минуле України — видалося мені неоднозначним, але про це трохи нижче.

Здається, уперше в Києві — міжнародний кіноринок. Напевно ж — скромняк, одначе ж... Он у Москві, на фесті категорії «А», од такого ринку відмовилися. Не хочуть їхати туди чимось таким торгувати. Бо ще базар, ринок окреслиться тільки за кілька років — у росіян швидше, у нас повільніше. Це коли у нашому «пісочнику» буде цікавіше — з фінансової точки зору — гратися. Для цього треба небагато: щоби так званий пересічний українець частіше навідувався до кінотеатрів, охочіше віддавав грошенята до кінотеатральних кас.

У суботу стартував міжнародний кінофестиваль «Молодість». Урочисте відкриття уже традиційно відбулося в Палаці «Україна». Одначе без традиційних для багатьох вітчизняних фестів «рюшиків» і «квіточок», биття поклонів у бік інвесторів і тому подібних хутірських прибамбасів. Євростандарт: коротко, зате за участі персон, які обов'язково запам'ятаються.