Кіно й решта

      На знамените Берлінале я їжджу з 94-го року. Тоді було якось патріархальніше. Зокрема, пресі дарувався цілісінький тобі палац культури, з якого можна було не виходити упродовж дня — вся програма, конкурсна і позаконкурсна, показувалася в його залах. Містилося все те у районі Рейхстагу, і я ходив пішки з готелю у Східному Берліні. Головною фестивальною спорудою був Зоопалац неподалік зоопарку.

      2000 року облаштунки міняються. Новим директором Берлінале стає доволі ексцентричний Дітер Косслік. Фестиваль переїздить у спеціально вибудуваний комплекс, модерний, весь зі скла і новітніх матеріалів, на Потсдамер-плац. Тобто туди, де ще недавно стояла знаменита Берлінська стіна, що відгороджувала один світ, східний, від іншого, західного. А крім того, навколо ще кілька багатозальних кінотеатрів, із кіномузеєм на додачу. Останній, до речі, вибудуваний у формі лабіринту — траєкторією історії кіно рухаєшся доволі вигадливим маршрутом. Забути себе при цьому не дозволяється, бо ж навколо стільки дзеркал, і в кожному ти сам — поруч Марлен Дітріх чи Генрі Фонда.

      Берлінський фестиваль максимально відкритий для глядачів. І це — вдячні глядачі, черги в каси — є неодмінною складовою грандіозного дійства. У вечірні часи біля Berlinale Palast чатують фанати, стоголосно вітаючи зірок, що вистрибують на темно-червону доріжку із розкішних авто. Зрідка трапляються ексцеси. До прикладу, рік чи два тому на церемонії закриття з'явилися протестувальники, котрі борються за права сексуальних меншин. Утім до останніх Берлінале доволі уважний — є навіть спеціальний приз фільму, де йдеться про проблеми означених груп населення. Хочеться сподіватися, що нинішні політичні пристрасті, пов'язані з так званим «карикатурним» скандалом, обійдуть фестиваль. Тим більше, що останній традиційно уважний до азійського кіно. А тут ще в конкурсі фільм британця Майкла Вінтерботтома (йому вже вдавалося перемагати в Берліні) «Дорога на Гуантанамо / The Road to Guantanamo» — про страждальців мусульман, які потрапили на американську військову базу. Підвищений інтерес публіки і преси до стрічки гарантовано. Політична кон'юнктура багато значить — на великих фестивалях саме вона нерідко схиляє терези у бік того чи іншого фільму.

      Так було колись і з фільмом «Людина із заліза» знаменитого польського режисера Анджея Вайди. Нагадаю, картину було зроблено в часи жорсткого протистояння влади Польщі й опозиції, яку представляла головним чином «Солідарність» Леха Валенси. Вайда пригадував потім, як приїхав до Гданська, до суднобудівників, і отримав можливість пройти з камерою на територію підприємства. Телевізійників туди не пускали — за тотальну брехню. Нагадує недавні українські реалії, чи не так? Не так, бо не було в нас свого Вайди. А той зняв «Людину із заліза» на супергарячому матеріалі — про те, як журналіст висвітлює події в Гданську, про самі ті події. Ні, картина не є видатним явищем, одначе журі Каннського фестивалю 80-го року присудило стрічці «Золоту пальмову гілку» — за громадянську мужність, передусім за те, що митець у часи випробовувань був разом із народом і творив, коли говорити пафосно, задля того народу. І хто може кинути камінь у членів журі за таке рішення?

      До речі, не так давно в Києві вийшла автобіографічна книга Вайди «Кіно і решта світу» у перекладі відомої дослідниці польського кіно Віри Авксентьєвої (видавництво «Етнос»). Дуже рекомендую. Особливо зараз, коли кінематографічний світ відзначатиме 80-літній ювілей видатного поляка, автора визнаних шедеврів, серед яких фільми «Канал», «Попіл і алмаз», «Пейзаж після битви», «Усе на продаж», «Пілат та інші» (за «Майстером і Маргаритою» Михайла Булгакова), «Страсний тиждень» (відзначений у Берліні «Срібним ведмедем»)...

      Ювілейна дата не за горами — 6 березня. Берлінале не проминуло цю подію також — на фестивалі Вайді буде вручено того самого «Ведмедя» за визначний внесок у світове кіно.   Браво, Маестро, який не збирається почивати на лаврах! Нещодавно він зняв невеликий фільм під назвою «Людина з надії», який став складовою проекту «Солідарність». З театральних робіт останнього часу варто відзначити постановку «Біси» за відомим романом Федора Достоєвського (у Московському театрі «Современник»). Нині Вайда почав підготовку до зйомок картини про трагедію Катині, яка стосується тисяч поляків... Отакий 80-літній «старець». Багатьом молодим режисерам лишається тільки позаздрити патріархові.

      Отже, в палаці Берлінале — урочисте відкриття фестивалю. Потім був показ канадо-британського фільму  «Сніговий пиріг / Snow Cake» Марка Еванса з Аланом Рікманом та Сігурні Уївер у головних ролях (позаконкурсна стрічка). А сьогоднi, у п’ятницю, фестивальний караван рушив у дорогу. Велике журі очолює знаменита актриса Шарлотта Ремплінг, і це наводить на думку,  що при підбитті підсумків домінуватиме власне мистецький підхід. Слава актриси, як відомо, розпочалася з класичного нині фільму Лукіно Вісконті «Загибель богів» 69-го року. В іміджі акторки дещо чудернацьки поєднується хтива чуттєвість, навіть розбещеність і — інтелектуальність. Така собі контрольована розумом підсвідомість, що проривається назовні. Варто нагадати «Нічного портьє» Ліліани Кавані (1974 р.) — про роман колишньої бранки концтабору і її колишнього мучителя, есесівця. Там, у глибині єства, ворушиться таке... З-поміж інших фільмів за участі Ремплінг варто згадати «Вердикт» (1982) Сіднея Люмета (учасника нинішнього Берлінале), «Хай живе життя» Клода Лелюша, «Макс, моя любов» (1985) Нагіси Осіми (дружина дипломата бере собі в коханці... шимпанзе), «Серце ангела» (1987) Алана Паркера... Несподівана у своїх акторських проявах Шарлотта може й тут видати на-гора щось цікавеньке. Будемо чекати.

      Нагадаю, серед учасників Берлінського фестивалю і двоє бравих мужчин з України — Степан Коваль з анімаційним фільмом «Злидні» (конкурсна програма дитячого кіно) та Олександр Шапіро з картиною Happy People (позаконкурсний, одначе дуже престижний Форум нового кіно). Успіхів учасникам, приємних кінотеатральних сновидінь глядачам!