Вітчизняну «глибинку» вже «розкусили» закордонні туристи, які непогано знаються на особливостях тієї чи іншої країни. Ласим шматком для них наші віддалені містечка та села стали ще й тому, що, аби пізнати їх екзотику, не потрібно мандрувати на кінець світу. Навіщо? Наша «глибинка» розташована значно ближче і здебільшого розпочинається там, де закінчуються дороги, електроенергія, водогони, газопроводи тощо. І побувавши там, іноземці, як правило, не приховують захвату від гострих вражень. Деякі навіть кажуть, буцімто здійснили мандрівку з ХХІ століття мало не в кам’яний вік. Із тією, щоправда, різницею, що аборигени цих місць мешкають таки не в печерах...
А тим часом, виявляється, їхня «євроглибинка» для нас теж досі залишається своєрідною «террою інкогніта». Бо, погодьтеся, ділові чи приватні поїздки за кордон здебільшого обмежуються відвідуванням столиць, відомих курортів, історичних та культурних пам’яток. Утім завдяки недавньому перебуванню в країнах «ближньої» Європи вдалося розглянути трохи ближче і їхню глибинку. І відшукати там теж купу екзотики.

Круїз — це завжди свято. А якщо ваш корабель, відшвартувавшись від пристані Луксора, розсікає води легендарного Нілу, то навіть піни шампанського не потрібно, аби сп’яніти. Ось що означає — плисти в історію. Від захвату думки переганяють одна одну. Це той самий Ніл, — думаєш, — про який ще в підручнику для п’ятого класу читав: живильна артерія стародавнього Єгипту, «мати всього сущого». Найдовша річка у світі, до речі. Яка, крім того, тече «знизу вгору», і вздовж якої тільки й можливе життя в цій африканській країні, котру «підпирає» пустеля. Що вже казати про інші асоціативні картинки: персонажі Агати Крісті, які подорожували Нілом, накручуючи спіраль детективного сюжету; зубаті крокодили, що чатують на довірливого туриста... Усе це якось відразу вривається у твою реальність, і ти розумієш, що відступати нікуди. З усіх боків — вода...

Міський пейзаж, поштриканий міцними кийками мінаретів, — це Стамбул. Мінарети випинаються повсюди, навіть між панельними багатоповерхівками спальних районів, якоїсь стамбульської Троєщини. Мінарети, наче ракети на Байконурі, готові от–от стартувати в небо, поближче до Бога. Це міць останньої з трьох імперій, які панували на березі Босфору. Все, що було до турків, перебудовано, замасковано, але великою мірою не викинуто на смітник Османської імперії. Найбільший вияв зневаги до переможеного — не знищити його, а змусити підлаштуватися під переможця. Зрештою, це прагматично: не випалити вщент християнські храми, а добудувати мінарети і справляти в екс–церквах намаз.
Візантійські церкви і досі стоять такими — круглими і безхрестими, що додає їм беззахисності. Деякі стали музеями, деякі — мечетями. Але вони однак лишаються церквами. Саме тими, за образом яких будували русичі храми для свого новообраного Бога. Хто хоче і вміє — може молитися там і сьогодні. Незважаючи на блокаду мінаретів.

Нагода була чудова: день народження нашої газети. Ми подумали — чому б не відзначити його у Качанівці? Гарна ідея завжди знаходить підтримку у нашому дружному колективі. Отож — три години в автобусі, і нас уже зустрічала розкішна природа Качанівського заповідника, з усіма атрибутами гостинності: спокоєм, легеньким дощиком, гарячим чаєм і смачною кавою. Небо супилось, однак це не зупинило численні групи туристів, з якими ми тут перетнулися. Генеральний директор Національного історико­культурного заповідника «Качанівка» Володимир Буренко не приховував задоволення: щороку збільшується потік мандрівників, які їдуть сюди по нові враження, з бажанням доторкнутися до історії та відпочити від суєти великих міст. Адже за бажання тут можна зупинитися у комфортному готельчику поруч з палацом, а вранці, під спів пташок, зустріти сонце біля мальовничого ставка.

Отже, у переддень свята Івана Купала розпочався фінал цьогорічної акції «Сім природних чудес». Якщо у минулому році українці обрали сімку історико–архітектурних чудес, то цього року визначаються із сімкою див рідної матінки–природи. Про хід акції та презентацію природних чудес з різних регіонів країни «УМ» неодноразово повідомляла. Те, що оголошення фіналістів організатори акції запланували провести на березі озера Світязь, на Волині, вказувало, що найбільше озеро країни з лікувальними властивостями однозначно потрапить до фіналу.

Уже за два дні, в переддень Купала, оргкомітет Всеукраїнської акції «Сім природних чудес» України з–поміж сотні номінантів оголосить Топ–21. Станеться це на березі озера Світязь, на Волині. Відтак саме ці фіналісти акції до кінця літа під час інтернет–голосування боротимуться за місце в сімці природних чудес. А напередодні останнім регіоном, що презентував свої чудеса, став Крим. Що цікаво, кримських чудес найбільше — десять об’єктів представила, власне, автономна республіка і ще три — Севастополь як окрема адміністративно–територіальна одиниця держави. Загалом аж тринадцять!

Такі дані соціологічного дослідження «Територія» нещодавно оприлюднив Інститут проблем управління ім. Горшеніна в рамках річної програми досліджень «Проект країни», повідомляє УНІАН. У 129 населених пунктах (63 міста і 66 сіл) фахівці опитали більше двох тисяч українців, які репрезентують доросле населення України віком від вісімнадцяти років. Квотами у вибірці були: вік, стать, освіта і тип населеного пункту, в якому мешкає респондент. Похибка репрезентативності дослідження не перевищує 2,2%.

Широкому загалу мало відомо про унікальні природні ландшафти Миколаївської області. Поспішаючи на відпочинок до Криму, ми часто проходимо транзитом ділянку траси від Первомайська до Вознесенська, навіть не здогадуючись, що зовсім поруч розташована одна з найкращих природних «перлин» України — долина річки Південний Буг. Це справжня гірська країна серед степу, де, зупинившись на день–два, можна насолоджуватися гідромасажем від бурхливого водограю, або милуватися величчю Бузького каньйону. Що вже казати про урочище Гард у межах сучасного Южноукраїнська, де кожна гранітна скеля або річковий поріг тісно пов’язані з козацтвом. Уже опинившись на морі десь у Коблево або на лиманах Очакова, ми й гадки не маємо про те, що поруч розкинулась унікальна Кінбурнська коса. В це важко повірити, але чимало миколаївців жодного разу тут не були. Та й загалом Миколаївську область багато хто сприймає як край, що має історію лише останніх двохсот років, з часів катерининської колонізації Дикого степу. А були ж тут і елліни, і скіфи, й інші кочовики, але три сотні років, ще до Потьомкіна й Суворова, ці землі поливали власною кров’ю запорожці в протистоянні з Туреччиною. Побачити чудеса Миколаївщини у всій красі журналісту «УМ» пощастило минулих вихідних під час прес–туру в рамках Всеукраїнської акції «Сім природних чудес України». Після тривалого переїзду ми нарешті в Очакові, сідаємо на катер і вже за двадцять хвилин — на Кінбурнській косі в районі села Покровське. Над морем бачимо чимало пеліканів, що полюють на рибу. Директор Регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» Зіновій Петрович пояснює, що рідкісні птахи з’явилися на півострові в останнє десятиліття через забруднення водойм та скорочення рибних запасів на Дунаї.

Зовсім не часто стикаєшся з мавпуванням, чи то пак копіюванням, нашого досвіду сусідами. Втім очевидно, минулорічна акція «Сім чудес України», так сподобалася братам–росіянам, що цього року вони вирішили провести подібний конкурс на теренах РФ. Нещодавно на Червоній площі було оголошено російську сімку переможців. Отже, сім чудес Росії — це гора Ельбрус, Долина гейзерів на Камчатці, озеро Байкал, природний пам’ятник «Стовпи вивітрювання» в Комі, Петергоф у Санкт–Петербурзі, Мамаїв Курган і статуя «Родіни–матері» у Волгограді та собор Василя Блаженного у Москві.

На розпеченому камінні Аравійської пустелі вас зустрічає зелена оаза, огорнута прозорою блакиттю моря і спокоєм. Спочатку думаєш, що потрапив до раю, однак, глибше занурившись у сувій нових вражень, розумієш: надто буденно називати раєм цю країну, яка за три десятиліття постала буквально на піску, розмореному немилосердним сонцем. Рукотворне диво, яке араби виплекали і продовжують творити з непідробною любов’ю, приваблює до себе численних гостей з усього світу.
ХХ століття засвідчило свою присутність в історії цивілізації багатьма яскравими явищами, феноменами і подіями. Об’єднані Арабські Емірати — один із таких феноменів, справді вартих захоплення. В Еміратах усе казково й красиво. Небачений синтез східної культури і ультрасучасних досягнень цивілізації вражає уяву. «Засилля» екзотики й унікальні архітектурні проекти, чудові пляжі з білосніжним піском і штучні острови, дивовижна чистота й порядок — далеко не повний перелік того, чим приваблюють Емірати.
Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) розташовані у східній частині Аравійського півострова на узбереж­жі Персидської й Оманської заток. Межують з королівством Саудівської Аравії і Султанатом Оман. Нова незалежна держава виникла 2 грудня 1971. Це конфедерація із семи окремих князівств (еміратів). Кожен емірат має власний уряд і підпорядковані йому адміністративні органи. Керівником держави є президент. Підписання договору про незалежність і угоди про співпрацю між ОАЕ й Англією, яка майже півстоліття мала протекторат над регіоном нинішніх еміратів, збіглося зі зростанням цін на світовому ринку на нафту і нафтопродукти, що полегшило новій державі перші самостійні кроки в галузі економіки і зовнішньої політики.