Кожен підліток рано чи пізно виросте. І кожен кумир тінейджерів iз часом змушений буде подорослішати. Кінозірка Алісія Сільверстоун, яку обожнювали тінейджери 1990-х, — не виняток. Позавчора ця мила білява дівчина розміняла четвертий десяток років, але й досі багато хто сприймає її як ту симпатичну дівчинку з кліпів групи «Аеросміт». Чи є життя після ролі «підліткової зірки»?
Прочитавши два роки тому модний бестселер Лорен Вейсбергер «Диявол носить Prada» (в російському виданні, звичайно, — українські видавці таким неінтелектуальним чтивом не цікавляться), я замислилася: образилася б я чи зловтішно зробила Yes!, коли б сама редагувала модний глянець? В образі головної редакторки нью-йоркського журналу «Подіум» Міранди Прістлі занадто багато правди, щоб бути карикатурою. І той факт, що Лорен Вейсбергер працювала помічницею редакторки найвпливовішого модного журналу — американського Vogue — легендарної Анни Вінтур, досить промовисто свідчить на користь версії, що це гідна публічна помста колишньої підлеглої своїй начальниці. Хоча вже зараз кінокритики констатують: Міранда Прістлі — культовий образ кінематографа, актуальний персонаж сучасного світу, якого давно чекали.
Парламентський комітет із законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності позавчора своїм рішенням рекомендував Верховній Раді створити тимчасову слідчу комісію для перевірки можливих корупційних дій і зловживання службовим становищем міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком. Про це агенції «Українські новини» повідомив голова комітету, «нашоукраїнець» Володимир Стретович. Таке рішення комітет прийняв у середу.
Перший шок від призначення комуністки Ольги Гінзбург керівником Державного комітету архівів України, думається, вже минув. Час спитати, а чи були підстави для такого шоку? Ярослав Кендзьор, народний депутат і знаний рухівець, не лише висловлює переконання у наявності подібних підстав, а ще й змальовує достатньо чорну картину животіння архівів під проводом пані Ольги.
Список-результат номінації «Обрії» найбільше, либонь, віддзеркалює проблемність сучасного українського суспільства. Не дивно: тут репрезентована адаптаційна література — книжки, які допомагають успішно соціалізуватися. Серед семи видань, визнаних читачами найважливішими, — п'ять заторкують мовні проблеми. Це вельми тривожний симптом, бо за нормальних умов нація звертає мало уваги на свою мову — це як повітря, якого не помічаєш, поки тобі його не перекриють. Леся Ставицька (книжки котрої також у «чудовій сімці») поставила цій анемії діагноз: «Інформативна незабезпеченість українського слова».
Сталося. «Наша Україна» нарешті припинила розриватися між двома берегами й... Ні, до жодного з них іще так і не пристала. Але принаймні подрейфувала у відповідному напрямку. Нібито. Бо чомусь у здатність цієї політичної сили справді ухвалити якесь конкретне рішення і поставити у перманентному переговорному процесі крапку вже ніхто не вірить. Тому, мабуть, і нам ставити крапку поки що зарано. Краще звучатиме так: чи сталося?
Півгодини до початку розгляду адміністративної справи за позовом депутата російської Держдуми Костянтина Затуліна до СБУ про заборону йому в'їзду до України «як небажаної персони». Перед будівлею Шевченківського райсуду зібралося з півтора десятка молодих українських патріотів. Багато дівчат загорнуті у синьо-жовті прапори. В усіх у руках плакати: «Дружбі з Росією — так! Затуліну — ні!», «Україна — не Росія! Крим є i буде нашим, українським!» тощо. Агітпродукцію з цікавістю вивчає адвокат російської «нон грати» Андрій Федур, якому, мабуть, особливо «сподобалися» такі лозунги: «Федур! Будь українцем! Не ганьби державу!», «Федур! За сколько серебрянников (рублей) продался?».
Головною топ-темою минулого тижня є довгоочікуване святкування 750-річчя Львова. Для України відзначення цієї дати, без сумніву, займе чільне місце і серед найпомітніших подій року. Підготовка до ювілею тривала кілька років, але всією основною організаційною роботою та пошуком спонсорів займалася протягом останніх кількох місяців нова влада, яка зайняла крісла в мерії навесні. Про свої враження від святкувань і про наболілі для Львова теми «УМ» розпитала у мера Львова Андрія Садового. Окрім того, на минулих вихідних у Львові вдалося зустріти багато відомих особистостей, серед них і екс-львів'ян. «УМ» вони розповіли про свої асоціації зі Львовом і про те, як повернути столиці Галичини гордий статус П'ємонту, яким вона славилася на початку 90-х років.
Кабінет БЮТівця Андрія Шевченка розташувався на другому поверсі будівлі, в якій також прилаштувалися Центрвиборчком та Київська облдержадміністрація, — на площі Лесі Українки. Кімната голови Комітету ВР з питань свободи слова та інформації простора, без особливої розкоші. «Я порівняно недавно сюди перебрався, — розповідає Андрій. — Першою справою було винести звідси непотріб, який назбирався після попередників. До речі, серед цього був насправді музейний експонат — друкарська машинка, на якій писав ще В'ячеслав Чорновіл. У першому скликанні він був членом інформаційного комітету». Щодо Шеви, то раніше він був журналістом та ведучим «Нового» й «5-го» каналів, а тепер — уже півроку як народний депутат.
Стіни кабінету Шевченка — без портретів чи якихось плакатів. «А чому у вас нема зображень Тимошенко, чи, примiром, Президента?» — запитую. «Будуть, — відповів Андрій. — Я збираюся повісити на стіну портрети десяти людей, які мене вразили і які мене надихають. Че Гевара, Саакашвілі, інші. Зі всіма поки що не визначився». — «А портрет Тимошенко буде?» — «У неї дуже хороші шанси».
