Значною, якщо не визначальною мірою українсько-російські відносини регламентує «газове питання». Яке було, є і, на жаль, іще довго залишатиметься політичним. Саме в такому контексті його коментують експерти й незалежні політики, оцінюючи позавчорашні домовленості між «Росукренерго» й «Укргаз-Енерго» (нагадаємо, друга компанія є спільним підприємством «РУЕ» та «Нафтогазу України», яким в «Укргаз-Енерго» належить по 50 відсотків акцій).

Кілька років тому деякі країни цивілізованої Європи запропонували своїм громадянам самим вирішувати, жити чи помирати. І легалізували евтаназію — добровільну смерть тяжкохворої людини. Парадоксально, але навіть таке малопривабливе явище, як смерть, стало правом багатих. У даному випадку — багатих держав. У Бельгії та Голландії, наприклад, евтаназія легалізована законодавчо. Цими рішеннями було перекреслено один із найважливіших етичних принципів медицини, який існував майже 2500 років і викладений у клятві Гіппократа. А саме: лікар за жодних умов не може сприяти смерті свого пацієнта — навіть за його проханням. Втім у Європі до евтаназії ставляться досить спокійно, і лікарів yже давно ніхто не переслідує за таку «швидку допомогу» хворій людині.

Два тижні тому МВС офіційно повідомило про оголошення в міждержавний розшук колишнього співробітника Державної податкової адміністрації міста Києва Сергія Біди. 22-річного «перевертня» з податкової міліції обвинувачують у замовному вбивстві полковника ГУБОЗу МВС Романа Єрохіна. I ось Кабан (саме за таким прізвиськом Біду знали в кримінальному світі) «виплив»... у Росії.

У Запоріжжі скоєно чергове резонансне вбивство. Вчора вранці в під'їзді власного будинку був зарізаний 65-річний директор механічного заводу Олексiй Шиян. Керівнику було завдано низку ножових ударів, і пошкодження внутрішніх органів виявилися несумісними з життям. Сигнал про злочин надійшов на пульт чергового Жовтневого райвідділу міліції о 7.12. На місце трагедії за лічені хвилини прибула оперативно-слідча група на чолі з керівництвом прокуратури Запорізької області та облуправління МВС.

Близько сотні службовців внутрішніх військ провели спецоперацію, під час якої вдалося затримати на Рівненщині двадцять осіб, що займалися незаконним видобутком бурштину. У них вилучили також шість мотопомп, 2,5 кілометра пожежних рукавів та понад 500 грамів бурштину. Працівники внутрішніх військ, як повідомила керівник прес-центру ВВ МВС України Світлана Павловська, здійснювали спецоперацію таємно, без попереднього узгодження з місцевими правоохоронцями. Про такі перестороги, як виявляється, з вищим керівництвом МВС домовився особисто голова Рівненської облдержадміністрації Віктор Матчук.

Читаючи об'яви про знахарок, цілительок і спасительок, я почувалась заінтригованою передусім тим, як ці милі жіночки вміють бачити пристріт (дехто з них, невдало українізованих, yживає в даному випадку смішне слово «псуя»): мало того що на відстані, а ще й з детальним описом місця — у подушці, під порогом абощо. Приходиш додому — патраєш постіль чи довбеш бетон, і «таки да!»: знаходиш жмут волосся і жаб'ячі кістки, або голку та яєчну шкаралупу, або цілу дохлу кішку, і все це у стилі Едгара По, Тома Сойєра та Кощія Безсмертного разом узятих. Як можна було не відчути, що спиш на кістках? Цьому є два пояснення: просте і ще простіше. Або людина, яка по-апостольськи свідчить про такі дива, схильна до сугестії, тому без зайвих зусиль побачить в себе вдома навіть сушеного крокодила (якщо так накаже ворожка), або вся промо-кампанія чудодійниць на телебаченні та в друкованих медіа будується на фальшивих одкровеннях, зізнаннях, листах і подяках. Останнє, мабуть, ближче до істини...

Цього року в Олеся Ульяненка вийшло три книжки — «Знак Саваофа» видала «Нора-Друк», «Богемну рапсодію» видала львівська «Піраміда» і «Син тіні» — тернопільське видавництво «Джура». На Форумі видавців-2006 в Ульяненка був бенефіс. Крім усього, пауза між його виданнями розтяглася на кілька років — Улян подався в кіно, дуже добросовісно трудився над сценарієм «Украденого щастя», яке для «1+1» знімав Андрій Дончик, писав сценарій по своєму роману «Сталінка», за який отримав Малу Шевченківську премію, його текстів не вистачало серед розквітлих клумб масової літератури і молодої епатажної. Тепер знову — на полиці книгарень. Попри те, що Ульяненко в літературі з кінця 80-х, це його перша офіційна презентація, і він чесно вчора зізнався, що мандражує. Роман «Знак Саваофа» Олесь присвятив Григорію Гусейнову. Не тільки тому, що спочатку той надрукував роман у своєму журналі «Кур'єр Кривбасу», і не тому, що витягнув з кишені 150 доларів і дав на лікування на другий день після того, як Уляна здорово побили на пароплавному фуршеті. Імпонує, що Гусейнов — заможна людина і так кохається в літературі, і просто приємний чоловік.
Під час цього інтерв'ю Ульяненко відкрив безліч цікавих речей. Що починає писати будь-який текст олівцем у зошиті, а як набридне, переходить за комп'ютер. Чистки холостяцької квартири інколи захоплюють і рукописи. Що вважає себе націонал-анархістом. Що українці — нація матрична, на відміну від єгипетської і єврейської пірамідальної систем. Що на фестивалі в Гуляйполі його визнали батьком Махном через неймовірну зовнішню схожість. Що більше любить популярність серед слюсарів, ніж серед критиків, бо критик зобов'язаний в його текстах порпатись, а слюсаря ніхто не примусить, тільки добровільно. Всього все одно не скажу, читайте книжки Ульяненка, тим більше що його тексти є продовженням життя. Тільки не лінійним.

Нещодавно в Черкаському пологовому будинку № 2 уманчанка Наталя Шумко народила трійню. На таку новину навіть чужі люди реагували вигуками: «Які щасливі батьки!». Та трійня стала в Черкасах другою за останні 19 років: до Наталі Шумко у 1987 році трійко дітей народила черкащанка Оксана Іванова. Нині її дітям — Максиму, Віці та Олі незабаром виповниться по 19 років. Однак родинне життя склалося не зовсім безхмарно: мама Оксана, аби прогодувати своїх дітей, мусить працювати на чужині. Типова історія для України...

У тернопільському прес-клубі реформ репрезентовано перший народний проект, пов'язаний з надзвичайно актуальною нині для всієї України проблемою. «Чужина» — це проект нашого гіркого, як полин, і безвимірного болем часу, коли майже сім мільйонів співвітчизників заради виживання власних родин змушені батрачити на панків ближнього і далекого зарубіжжя. «Чужина» — це розбиті дзеркала щасливих сімейних пар, вибілені сльозами безодні дитячих очей, позбавлених материнської любові і мудрої батьківської опіки. «Чужина» — це безмежний простір протягів зневірених українських душ, які, мов неприкаяні привиди, блукають рідною землею опісля новітнього рабства...»