Минулої середи в резиденції посла Японії в Україні Муцуо Мабучі відбулася церемонія нагородження українського перекладача Івана Дзюба (вітчизняні мас-медіа вперто плутають його з письменником-дисидентом Іваном Дзюбою) орденом Вранішнього Сонця, Золотих Променів із Розетою. Ця нагорода присуджується за видатні досягнення у справі популяризації японської культури і вручається вперше в історії українсько-японських взаємин. Доктор фізико-математичних наук Іван Дзюб багато років тому самотужки опанував японську, як, зрештою, ще кілька європейських мов. Перекладач розповідає, що до перекладу він ставиться водночас як фізик і як музикант. Адже, щоб написати формулу, слід перевірити її багато разів, а якщо весь час не «музикувати», талант зникає.

«Ті, хто сьогодні заперечує Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну, — заявив Віктор Ющенко у меморіальній промові на Михайлівській площі. — Ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони заперечують не історію. Вони заперечують Українську державність». Глава держави вважає, що жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. «Я не прошу, я вимагаю від українського парламенту визнати Голодомор актом геноциду нашої нації, — підсумував Президент. — Це обов'язок Верховної Ради. Неминуча вимога історії. Така сама, як Акт проголошення Української незалежності».

Я не знаю, скільки людей в Україні пам'ятають дату 28 листопада 2000 року. У цей день Олександр Мороз із трибуни Верховної Ради відверто, на весь голос, звинуватив українську владу у причетності до злочинів. Злочинів, які замислювалися безпосередньо у кабінеті Президента Леоніда Кучми. Минуло шість років. Чи покаране зло?

День голосування почався для кіровоградців з екстріму. Вночі з'явилася інформація, що один із головних претендентів на посаду міського голови Олександр Нікулін знятий з виборів за 20 хвилин до опівночі. Але інформація до дільничних комісій надійшла з міської ТВК у телефонному режимі, і вибори почалися без штампу в бюлетені — «вибув». На кількох же дільницях штампи проставили до 7-ї ранку, і вражені були вже виборці: зник улюблений кандидат!

Сьогодні розпочинається чотириденний візит Папи Римського Бенедикта XVI до Туреччини. Для понтифіка він буде найважчим випробуванням за увесь час його понтифікату. В Туреччині Папу очікують всі, але з цілком протилежними почуттями та намірами. На території цієї країни колись зароджувалося християнство, тут зводилися перші християнські храми, тут проповідували біблійні апостоли. Але сучасна мусульманська Туреччина далека від тих сентиментів, які все ще зберігаються у християнському світі до цих святих земель.

У радянські часи осіб, яким вдавалося вирватися за межі СРСР і знайти прихисток за кордоном, називали «нєвозвращєнцами». З поверненням в Україну Володимира Щербаня ми маємо нагоду започаткувати зворотний процес і побачити серед «возвращєнців» до болі знайомі обличчя — приміром, Бакая, Білоконя, Боделана, Засуху, Пукача. Це, звісно, жарт. Точніше — напівжарт, адже й на екс-«губернатора» Сумщини ніхто особливо не чекав. То де гарантія, що завтра перераховані персони не утворять натовп на кордоні, покінчивши з «екзилом»? В такому разі їх варто згадати — це по-перше. Замислитись над причинами, що роблять можливими вояжі «туди і звідти», — це по-друге. І, нарешті, «вирахувати», куди приведе наших «героїв» їхня ностальгія за Батьківщиною — у тюрму, велику політику або навіть (за прикладом відомого прихильника федералізації країни) у депутатське крісло? А відтак і спробувати дати відповідь на вже суто риторичне питання, куди ж ця сама Батьківщина котиться...

Андрій Жолдак нині живе у Берліні. Перевіз туди свою родину, віддав дітей до німецької школи, багато і з задоволенням працює, продовжуючи примножувати свою славу одного з наймодніших режисерів Європи. А всього лише два роки тому ми махали йому хустинками, проводжаючи з посади головрежа Харківського театру імені Шевченка і дружно розводили руками з приводу того, що знову не можемо утримати найдостойніших. Але такі, як Жолдак, не забуваються ні через два, ні через більше років. До того ж він і сам не дасть про себе забути: днями епатажний режисер завітав до Києва, де прочитав лекцію на тему «Як убити поганого актора» та заанонсував «Дні сучасного театру», під час яких будуть зіграні останні вистави режисера Жолдака.

Оленка — наймолодша з трьох доньок Ольги Миколаївни. Ще в ранньому дитинстві, як розповідає її мама, після невдалого щеплення дівчинка стала інвалідом. Лікарі поставили їй діагноз — епілепсія. Щоб доглядати за дитиною, Ольга Миколаївна змушена була покинути роботу.

Днями в Полтаві завершився другий (і, сподіватимемось, останній) етап судових слухань справи «карлівського» серійного вбивці Руслана Худолія. «Україна молода» вже розповідала про те, що 30 грудня 2005 року колегія з кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області винесла йому найсуворіший вирок — довічне ув'язнення — за позбавлення життя 29 людей. Однак уже тоді було відомо: визначений Фемідою страхітливий список жертв бузувіра не повний. Адже під час слідства він згадав, як у тому ж таки Карлівському районі в 2000 і 2001 роках убивав ще двох земляків — колишнього працівника міліції та стареньку пенсіонерку. Та оскільки за ті злочини вже «мотали строк» мешканці села Попівка Анатолій Івашина та Олександр Степанов, на яких задля справної цифри «навісили» згадані вбивства наші «доблесні» правоохоронці, то «приєднати» їх до першого вироку Руслану Худолію служителі Феміди просто не могли.

Здивуванню працівників прокуратури в Черкаській області не було меж, коли вони дізналися, що, прикриваючись їх ксивою, діяла група молодих шахраїв зi Сміли.