З сиренами, блокуванням трибуни, образливими словесними закидами та мітинговими вигуками з вулиці вчора в Київраді опозиційні до глави міськадміністрації депутати намагалися скасувати підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги у 3,5 раза. На це шоу подивитися і якось вплинути на ситуацію прийшло понад десяток нардепів з різних політичних сил.
На конференції «Технології електронного урядування у сфері державного управління», що відбулася нещодавно в Будинку вчителя, Валерій Фіщук, регіональний менеджер зі взаємодії з державним сектором корпорації «Сіско сістем», малював красиві картини близького електронного майбутнього України: оплата комунальних послуг i замовлення пiци через iнтернет, запис на прийом до лiкаря i чиновника райради.
Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії.
Якось уже анекдотично колеги-журналісти почали сприймати мої сумовиті розповіді про те, як мені знову не вдалося записати велике-велике інтерв'ю з українським кобзарем Тарасом Компаніченком. Добре, коли ті ж таки колеги сприймають це із розумінням, гірше, коли перепитують — про кого, власне, мова? Про кого? І я розповідаю напівміф про першу вражаючу зустріч із кобзарем у Харкові — про його виконання адаптованих версій «божественних пісень» слобожанина Сковороди на презентації книжки «Нерви ланцюга». Опісля — зустрічі на полтавських «Мазепа-фестах», на київській «Країні мрій» і шматочки розмов, випадково записаних під харківськими зорями, полтавським дощем чи стінами Київської лаври. Течки мого комп'ютера були позначені різними датами і назвами міст. Настав час брати приклад із невигадливих заголовників-науковців і писати «Мого Тараса Компаніченка».
Позавчорашній матч Ліги чемпіонів на НСК «Олімпійський» зібрав 30 тисяч глядачів, але за своїм значенням не перевищував рівня зустрічі чемпіонату України чи контрольного матчу. Нехай цього разу у гості до «Динамо» приїхав сам «Реал» Фабіо Капелло. Гості не хотіли програвати, а господарі перемогою бажали реабілітуватися перед своїми вболівальниками за невиразну осінь. Найважливішим же для киян було перевірити своїх футболістів на тлі імен грізного клубу.
Завтра у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбудеться незвичайне дійство. Відома гімнастка й громадський діяч Стелла Захарова разом із оперним співаком Володимиром Гришком вирішили вперше в країні провести зібрання цвіту нації — видатних українців зі світу спорту, мистецтва, науки та iнших сфер. Цей проект став приводом для зустрічі з видатною спортсменкою, якій є що розповісти не лише про своє нове дітище, але й про спорт взагалі.
Минулої суботи на церемонії вручення нагород Європейської кіноакадемії у Варшаві в головній категорії «Кращий європейський фільм 2006 року», як уже повідомляла «УМ», переможцем названо німецьку стрічку «Життя інших». Її поставив режисер-дебютант Флоріан Хенкель фон Доннерсмарк. А приз як кращому актору дістався виконавцю головної ролі в цьому фільмі Ульріху Мюхе. В останні роки німецьке кіно все гучніше заявляє про себе у світі, але цей поступ не має гідного віддзеркалення ні в наших ЗМІ, ні на екранах українських кінотеатрів. Прізвище Ульріха Мюхе є новим для наших кіноманів, хоча він добре відомий у Німеччині. Прізвище Доннерсмарка є відкриттям і для самих німців, і для світу.
Святкова лихоманка охопила українців настільки несподівано, що сувенірні магазини навіть не встигли вчасно до цього підготуватися. Ще декілька тижнів тому на запитання, де ж поділися такі актуальні тепер хрюшки, продавці лише знизували плечима — мовляв, розібрали вже все. Але сьогодні шукачі подарунків можуть бути спокійними: виявилося, це були лише минулорічні залишки звірят, місце яких на святкових полицях ближче до довгоочікуваного свята зайняли нові варіанти рожевих свинок.
«Крайня Гута» — саме так назвала б я кафе чи якийсь інший розважально-шинковий заклад, якби відкривала його в Гуті. За аналогією широко відомого в народі ще з радянських часів кафе під назвою «Крайня хата», розташованого у лісі неподалік від українсько-білоруського кордону на українському боці по дорозі на Брест. Хоч кордонів тоді не було і вся їхня «атрибутика» була лише умовністю. На відміну від часів нинішніх, коли кордони, прикордонні стовпи і прикордонники з собаками розділили не лише добрих сусідів, а й родичів, які опинилися «за кордоном» і «за гранiцей» відповідно. А Гута як була крайньою точкою Ратнівського району на білоруських підступах — так нею і залишилась. За нею тільки ліси розділяють дві сусідки-держави. Як уживаються із сусідами гутняки, чи заздрять білорусам насправді, бо про дива білоруської економіки на Волині ходять ледве не легенди?! Для того ми й подолали сто сімдесят кілометрів із Луцька відразу після свята Михайла архістратига. Як виявилося, припізнилися на один день, на Михайла у Гуті був празник, себто храм. Тим більше були подивовані, побачивши на вулицях у будній день святково одягнених людей — молодих і старих. Невже у поліськiй глибинці День свободи (а потрапили ми у Гуту 22 листопада) святкують як престольне свято?!
Перша жінка-січовий стрілець народилася в день святої Катерини — 7 грудня. Як і ця свята, вона любила науку і книги, була відданою і твердою у вірі і ніби... осяяною німбом. «Олену всі любили, — розповідає львів'янка Мирослава Омельченко про Степанівну, «патрона» свого пластового куреня. — Вона була дуже товариська, тактовна. І мала якісь надприродні здібності. Одному стрільцю раз приснилася Степанівна, ніби його будить і каже: «Тікайте, бо зараз сюди впаде бомба!» І він, iз заплющеними очима, піднявся, біг і гукав: «Бомба, бомба!». Усі стрільці розбіглися і направду в те місце впала бомба. Він прокинувся вже від вибуху».
У проміжках між битвами, засіданнями таємних товариств, царським полоном і радянським концтабором доктор Степанів-Дашкевич написала понад 75 наукових і популярних книг. Зокрема «Економічну географію західноукраїнських земель», монографію «Сучасний Львів», нариси «Мандруймо по рідному краю» та «Архітектурне обличчя Львова».
