Упередостанній раз словосполучення «всеукраїнський референдум» вживали в контексті перегляду конституційної реформи. Ясна річ, що захід не відбувся, хоч його проведення і прогнозували (зокрема, тодішній секретар Ради нацбезпеки і оборони Анатолій Кінах) ще у середині минулого року. Дивно було б, якби сталося навпаки — адже, коли Кінах рівно рік тому робив свою заяву, народ (а саме він, і тільки він, може, згідно з законодавством, ініціювати референдум) ще нічого не почав «організовувати» — себто ніхто не збирав підписів за проведення акції тощо. І хоч зараз йтиметься не про конституційну реформу, ця згадка знадобилась для підкреслення відразу кількох моментів: по-перше, Закон «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був прийнятий ще 1991 року (тож зайве й казати, наскільки він застарів і прийшов у невідповідність до деяких норм Конституції); по-друге, навіть за шістнадцять років його існування політики не потурбувалися як слід вивчити закон, а відтак, напевне, дехто з них плекає якісь пов'язані з проведенням референдуму ілюзії; по-третє, організація плебісциту — річ громіздка, марудна і недешева, а от практичні результати — більш ніж сумнівні... Хоча останнє, звісно, залежить від того, ХТО і ЯК формулює питання для референдуму.

Головний редактор «ШО» Олександр Кабанов завчасно попереджав запрошених приходити в столичну кав'ярню-книгарню «Бабуїн» раніше. Позаяк замість ста квитків було продано триста, плюс невизначене (але солідне) число окремо запрошених гостей, плюс шість із гаком десятків осіб «журналістської статі», ну і, звісно ж, певна кількість розумників, яким хитро вдалося «заникатися» у кав'ярні задовго до початку презентації.

Старий Новий Рік — дивна словесна конструкція, яка багатьох українців причаровує навіть більше, ніж «просто Новий рік». Бо чудес в оту староноворічну ніч буває більше, ніж з 31-го на 1-ше. Українці стали двічі святкувати Новий рік після реформи календаря у 1918 році. 14 січня — це свято за старим стилем.

«Музика лунає весь грудень скрізь і всюди: в крамницях, холах установ і навчальних закладів, у портах і вокзалах, — описує Різдвяні свята одна з емігранток нової хвилі до США. — І як було не сторопіти, уперше почувши в цьому потоку рідну мелодію: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка...» Виявилося, що «Щедрик» нашого Миколи Леонтовича — одна з найулюбленіших і найпопулярніших серед американців різдвяних мелодій. Вона звучить, до речі, і в грандіозному традиційному різдвяному щорічному шоу в Radio-City Нью-Йорка, подивитися на яке приїжджають з усієї Америки й навіть інших країн і яке виконують тут півтора місяця двічі на день...

У печі домліває борщ, підходить тісто у діжі. Жінки і діти прикрашають рушниками стіни, завішені старовинною зброєю. На одній iз них — картина «Козак Мамай». Усі в українських святкових строях. Це на козацьку заставу в село Великий Букрин на Київщині з'їхались козаки зі своїми сім'ями, щоб зустріти за звичаєм Новий Рік, дітей традиції навчити та й самим пригадати, як треба.

На Щедрий вечір (13 січня) готують скоромну (тобто збагачену м'ясом і маслом) вечерю: пироги, налисники, гречані млинці зі шкварками, тушковану з м'ясом капусту, вареники з сиром у сметані, різноманітні традиційні солодощі, узвар. У деяких місцевостях України готують другу кутю — Щедру. Пропонуємо кілька рецептів для святкового вжитку.

Розпаковуючи речі після тижневої поїздки до Закарпаття, я буквально завалила холодильник півлітровими пляшечками мінеральної води «Поляна Купель». «Ти що, не могла інших сувенірів набрати? — спантеличено подивилася на мене подружка. — Такої води і в Києві повно...» — «У тому-то й річ, що не такої, — відповіла я, вивантажуючи з рюкзака чергову пляшку. — Водичка, яку розлили на заводі за сто метрів від джерела, смакує зовсім не так, як відвезена в цистерні за сотні кілометрів на інший завод». Води, звісно, вистачило ненадовго. А от вражень від мандрівки до чудового селища Поляна, де цілюща вода по трубопроводах тече мало не до кожного санаторію й готелю, — більше, ніж може вмістити ця шпальта. Особливо якщо згадати екскурсії до колишнього замку графа Шенборна та винних погребів у селищі Середнє. Завдяки гостинності директора комплексу відпочинку «Квеле Поляна» Владислава Безика я переконалася, що на Закарпатті можна гарно відпочити, навіть якщо снігу немає зовсім. Отже, сьогодні я розповім про туристичні приваби регіону, а наступного тижня на шпальті «Здоров'я» ви зможете прочитати про особливості бальнеологічного курорту в селищі Поляна.

Чи могла я уявити, що шалена ідея вдарити об землю лихом-журбою, мандруючи світом, раптом змінить усе моє життя? Несподівані, а часом просто фантастичні пропозиції посипалися на мене звідусіль, і залишилося лише сторчголовою кидатися у вир пригод. І жодного разу я не пошкодувала, що, махнувши рукою на здоровий глузд, відкладала всі невідкладні справи й вирушала у чергові мандри. За півроку мені пощастило вдарити лихом-журбою об новенький сосновий причал на березі прозорої річки Козинки. Мої лихо-журба розбивалися об гранітні береги Неви, бруківку старовинного Вроцлава й кам'яні плити Генуезької фортеці у Криму. Де відпочивати, дізайтеся тут більше інформаціі. І ось серед каламутної безсніжної київської зими раптом випала нагода розвіяти оте осоружне лихо й невідступну громадсько-політичну журбу серед неозорих пісків пустелі.

Шановний Вікторе Федоровичу!
Звернутися до Вас як до глави уряду змушує критична ситуація, в якій опинилося наше Одеське виробниче хіміко-фармацевтичне підприємство «Біостимулятор» внаслідок спроб рейдерського захоплення з боку структур, за якими стоїть народний депутат України від Партії регіонів Леонід Климов. Вступивши у змову з посадовими особами Мінохорони здоров'я, рейдери намагаються знищити наше підприємство. Приваблюють їх, на наше переконання, не стільки виробничі корпуси й технологічне устаткування, як земельні ділянки в центрі Одеси і на березі моря загальною площею 1,3 гектара.

До 2004 року політики не звертали особливої уваги на українські підручники з історії. Лише комуністи безуспішно воювали зі шкільними текстами. «Помаранчеві» події показали, що в Україні підросло покоління, вільне від стереотипу пiдлеглостi Москвi. Звідки з'явилися ці молоді патріоти, які майже не читають українських газет, журналів і книжок (бо їх втричі менше, ніж російських), слухають ФМ-радіо, просякнуте тюремною романтикою, дивляться в кінотеатрах дубльовані російською фільми і ходять у переважно постсовкові школи? Студенти й школярі в час небезпеки стіною стали на підтримку свободи у своїй країні. А сталося це, на моє глибоке переконання, завдяки нинішньому українському підручнику з історії. Це чудово збагнули «по той бік барикад». І тепер за сприяння віце-президента Дмитра Табачника розгорнули шалену кампанію з дискредитації тієї сфери культури, де Україна за 15 років досягла відчутного успіху.