У 2004-му молодь обрала свободу.
До 2004 року політики не звертали особливої уваги на українські підручники з історії. Лише комуністи безуспішно воювали зі шкільними текстами. «Помаранчеві» події показали, що в Україні підросло покоління, вільне від стереотипу пiдлеглостi Москвi. Звідки з'явилися ці молоді патріоти, які майже не читають українських газет, журналів і книжок (бо їх втричі менше, ніж російських), слухають ФМ-радіо, просякнуте тюремною романтикою, дивляться в кінотеатрах дубльовані російською фільми і ходять у переважно постсовкові школи? Студенти й школярі в час небезпеки стіною стали на підтримку свободи у своїй країні. А сталося це, на моє глибоке переконання, завдяки нинішньому українському підручнику з історії. Це чудово збагнули «по той бік барикад». І тепер за сприяння віце-президента Дмитра Табачника розгорнули шалену кампанію з дискредитації тієї сфери культури, де Україна за 15 років досягла відчутного успіху.
У газеті «Сегодня» від 19 грудня 2006 року опубліковано відкрите звернення народного депутата Колесниченка до віце-прем'єр-міністра України, доктора історичних наук Дмитра Табачника — «Уроки лицемерия для «маленьких украинцев». Нардеп із фракції Партії регіонів з якоюсь аж маніакальною люттю змальовує шкоду від вивчення школярами української історії. Виклад історії України як окремої держави 49-річний севастополець бачить як «реализацию политических установок временщиков и заведомую фальсификацию реального исторического прошлого». Отже, нардеп хоче повернення до радянського історіописання, яке виховувало патріотів єдиної i неділимої. Саме це, на його думку, є «здоровим патріотизмом». Регіонал пропонує, щоб Донецьк вчився за одними підручниками, а Центр і Захід — за іншими. Цим він закликає до розчленування України й національної нетерпимості.
Пан Колесниченко звинувачує наші підручники у творенні міфологем: «не того, что реально было в истории нашего народа, а того, что хотелось бы видеть в нашем прошлом». Автор лякає читача знайомими з часів комуністичної пропаганди страшилками: наші підручники, мовляв, виховують у дітлахів національну нетерпимість, ксенофобію, антисемітизм і навіть расизм та фашизм. Що має на увазі автор, стає зрозумілим із перерахування, на його думку, найбільших трагедій. Він визнає як такі винищення євреїв і циган, Хатинь, нищення людей у нацистських концтаборах. Але не вважає вселюдською трагедією штучний голод українських селян, терор проти інтелігенції та усіх верств населення, що не піддавалися комунізації, масові депортації так званих куркулів і західних українців, вивезення сотень тисяч кримських татар, німців, чехів до Сибіру і Казахстану. Однак навіть в абсолютних цифрах ця друга сторона трагедій більша. Якщо ж додати втрати українського населення, у роки Другої світової війни, то буде, можливо, і втричі більше. Найцікавіше, що наші підручники пишуть і про Голокост, і про Голодомор, і про втрати від фашистів та більшовиків. Тому питання до Колесниченка: хто ж творить міфи? Саме таку сепарацію історії, яку він пропонує, і варто кваліфікувати як людиноненависництво. Бо, за його спотвореною логікою, одні нації є вищими і кращими за інші. Біль і трагедії «нижчих» не варто навіть помічати. І це дійсно попахує расизмом. Як це так! Українці дозволяють собі ставати на одну дошку з росіянином або німцем? Волання про ксенофобію, націоналізм і нетерпимість у сучасних українських підручниках є нічим іншим як закликом до повернення часів чорносотенного великодержавництва й політично-культурного панування «матушки» і водночас «сестриці».
Колесниченко цинічно бреше, коли порівнює арійську теорію фашистів із національним дискурсом сучасних українських підручників. Та всі підручники в будь-якій країні пишуться з позицій національного дискурсу: і в Польщі, і в Чехії, і передусім — у Росії. Варто розгорнути підручники видавництва, скажімо, «Вестермарк» або «Дрофа», щоб переконатися в цьому. Автор кількаразово згадує про світовий досвід, то радимо йому зазирнути в «бездоганно об'єктивні й толерантні» російські підручники і подивитися, чи є в них хоч одне речення про українські етнічні землі Кубані, Вороніжчини, Стародубщини? Чи пишеться щось про татарську державність у Казані? Як оцінена Монгольська держава, землі якої на 90 відсотків входять до території Російської Федерації. І яке ставлення прищеплюється до античеченської кампанії російської державної машини протягом ХІХ—ХХ ст.
Позиція безперервності історичного процесу на окремо взятій території є загальносвітовою практикою. Про це, очевидно, не знає депутат-регiонал. Історія Франції включає й історію римської Галлії, хоча етнічно гали мали стільки ж спільного з французами, як анти з українцями. Франкську історію спільно вивчають і німці, і французи. Так само, як давньоруську історію — українці, росіяни і білоруси. У кожній європейській країні живуть представники сотень націй. У Німеччині тільки турків і вихідців з колишньої Югославії є кілька мільйонів. Але в німецьких підручниках інтегрованого рівня історії Балкан присвячено мінімум місця. Німецький регіоналізм значно більше розгалужений, ніж український, він значно вагоміший, має позитивне значення для країни, яка ще до ХІХ ст. мала майже 300 державних утворень. Кожна земля має свій підручник, і кожний з них написаний з позицій всенімецького державного інтересу. Це логічно, бо земельний устрій має передусім адміністративний, а не державно-національний сенс.
Читаючи статтю Колесниченка, немислячий споживач інформації зробить висновок, що українські підручники жах які антиросійські, що їхні автори не знаходять для росіян жодного позитивного слова. В реаліях — навпаки. Йдеться про корисність впливу російської культури у ХІХ ст., коли засновувалися університети в Києві, Харкові, Одесі; підкреслюється, що Україна була одним із центрів розвитку російської науки, що в нас працювали й грек Куїнджі, й росіянин Ілля Рєпін. У тексті для дев'ятикласників Турченка і Мороко переважає розгляд економіки й культури, де про представників російської нації в галузi науки, мистецтва і літератури йдеться не менше, ніж про українських діячів. Колесниченко намагається ототожнити російську державу і народ, чого не дозволяють собі українські підручники. Не про утиски українського народу росіянами, австрійцями, угорцями і поляками пишеться в підручниках. Говориться про утиски національними державами, які представляють ці нації. А це річ зовсім інша. Коли ж автор свідомо поєднує ці два абсолютно різні поняття, то якраз розпалює національну ворожнечу. Зрештою, його стаття містить багато ознак саме такої протиправної дії.
Автор наводить порівняльну табличку з 8-го класу і бачить у ній злісний український націоналізм. Але ж хіба Росія у ХVІІ ст. не була абсолютною монархією, а основою господарювання не було кріпосницьке господарство? Чи, може, російські міста мали Магдебурзьке право і були самоврядними? Чому образою для росіян є твердження про замкнутість і суворість їхньої культури, ізольованість від Західної Європи (адже саме через це Петро І запрошував для викладання у Москву й Петербург українців Є. Славинецького, С. Полоцького, С. Яворського, Ф. Прокоповича, Д. Ростовського. З цим не сперечаються й російські історики). Хіба ж це «вигадка націоналістів», що посада гетьмана була виборна, тому в умовному сенсі Україну можна вважати республікою. Власного кріпацтва в Україні не було. Міста мали магдебургію. Україна як частина Речі Посполитої була часткою Європи, люди вчилися в європейських університетах. Рівень освіти й науки був непорівнянно вищим за російський. Це є аксіомою, і ображати це може хіба справді схибнуту на націоналізмі людину.
Не подобається Колесниченкові й висвітлення історії в 10-му класі. У вiдповiдному пiдручнику, мовляв, йдеться про те, що Росія виношувала щодо України агресивні плани. А хіба такого не було? І не лише стосовно України, а й балканських країн, Кавказу, Туреччини. Хай пан автор почитає спогади «об'єктивного» історика Мілюкова про мрії в імперському засліпленні про Боспор і Дарданелли. Виявляється, уроку Кримської війни навіть таким розумним людям, як Струве і Мілюков, було мало. Далі Колесниченко каже, що в підручнику Турченка не сказано про переслідування австрійцями москвофілів. Беремо до рук підручник Ф. Турченка 2001 року і на сторінці 18 бачимо цілу главу «Репресії проти мирного населення», присвячену цій проблемі. Але для більшої об'єктивності нагадаємо Колесниченкові, що серед так званих «русофілів» більшість становили особи з частково українською свідомістю. До речі, жертвам концтабору Таллергоф галицькі українці після війни поставили пам'ятник, отже, про якесь невигідне замовчування фактів Колесниченкові немає підстав стверджувати.
Колесниченкові не подобається, що в підручниках згадана Українська повстанська армія, йому навіть здається, що про УПА написано стільки ж, як про Червону армію. Це знову неправда. У кращому разі, національному руху опору присвячено навіть не третину програми 10-го класу. Наголос зроблено саме на подіях на радянсько-німецькому фронті. І це чудово знає Колесниченко, бо критикує не стільки Турченка, скільки підручник 5-го класу Власова і Данилевської, який не є у повному сенсі підручником, а лише вступом до історії. Називається він «Оповідання з історії», тому і не має перераховувати всіх битв Другої світової війни на території України.
Біда історії як науки в тому, що кожен вважає себе фахівцем і достатньо підготовленим в науковому сенсі, щоб вказувати, як треба писати цю історію. Профанам здається: якщо знайти якусь цитату з джерела, яка відповідає їхній концепції, то цього цілком достатньо, аби звинуватити всіх незгодних у фальсифікуванні історії. Ці люди не розуміють, що таке критика джерел, навіть на звичайному позитивістичному рівні. Застосовуючи історично-порівняльний метод, більшість дослідників Переяславської угоди 1654 р. розглядають її як мілітарний союз між Росією та Україною, а зовсім не як «здійснення віковічних прагнень українського народу до злиття з братнім російським народом» згідно із сумнозвісними тезами КПРС до 300-річчя Переяслава (1954). Раджу Колесниченкові почитати дослідження російських професорів права В. Сергєєвича, барона Нольде та Розенфельда. Українських істориків В. Липинського, М. Грушевського, О. Оглоблина читати йому не раджу, бо на українське у Колесниченка ідеосинкразія. Богдан Хмельницький не лише сам присягав, а й вимагав присяги від московського царя, отже козаки дивилися на цю угоду як на акт рівноправних партнерів. Березневі статті — це узгоджена українська позиція при домовленості з московським царем, яку той схвалив. А слова Хмельницького щодо московського царя варто розуміти в контексті часу: від 1648 до 1657 року подібні речі Хмельницький казав і писав і турецькому султану, і польському та шведському королям.
Насамкінець, Колесниченко пропонує «розробити нову концепцію викладання історії», запросити «незаангажованих авторів» і «оголосити відкритий конкурс». Складається враження, ніби Колесниченко впав на нашу грішну землю з місяця, бо не знає, що в Україні в останні 15 років підручники не писав хіба що ледачий. Їхніми авторами були професори з усіх університетських міст, і передусім сходу України, академічні вчені, вчителі київських, львівських і донецьких шкіл. У нас, слава Богу, не радянський час, і не відмовляють нікому з бажаючих. А відкриті конкурси проводять уже третій рік. Так що не слід гупати у відчинені двері. Кого Колесниченко вважає ксенофобами: академіка В. Смолія, київських професорів С. Кульчицького чи Ю. Шаповала, професорів — Степанкова з Кам'янця, донеччан Р. Ляха та Н. Темірову, Г. Швидько з Дніпропетровська?
Я далекий від думки про бездоганність наших підручників. Їх необхідно модернізувати і з концептуального боку доопрацювати. Приміром, українське не має обмежуватися лише територією України. Події української історії відбувалися і в Москві, і в Петербурзі, у Варшаві і у Відні. Необхідно засвоювати й історію іншонаціональних державних формацій, таких як Річ Посполита чи Російська імперія. Треба більше місця присвятити так званій щоденній або побутовій історії. І з цього питання ми маємо вільно й відкрито дискутувати — у спокійній атмосфері з відповідною мірою толерації.
Вадим КОЛЕСНИЧЕНКО,
народний депутат, фракція Партії Регіонів:
«Самое страшное, что в этом мракобесии детям методично вдалбливается тема враждебного отношения к нам со стороны России и мысли о превосходстве украинского народа как над русским, так и над другими народами, которые сегодня проживают на территории Украины. А это путь к национальной нетерпимости, ксенофобии, антисемитизму и расизму, которые сегодня уже системно стали проявляться в нашей жизни, о чем неоднократно заявляли представители мирового сообщества. Если взять во внимание заявления и программные задачи радикальных националистов, то мы уверенно движемся к реализации идей фашизма, у нас начинает зарождаться неонацизм... Поэтому я еще раз вынужден призвать народ Украины к единению вокруг нашего многонационального государства, а не вокруг отдельно взятой нации, которая не имеет права быть главенствующей по отношению к тем, кто сегодня фактически проживает на территории нашего государства. Я — за многонациональную Украину».
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
