За усталеними ознаками благополуччя, Віктора Гулака можна вважати людиною успішною. Він багато чого досягнув: побудував у Підгірках, на околиці Калуша, добротний двоповерховий особняк, поруч виростив великий сад, обладнав на обійсті добре знану серед місцевих автолюбителів приватну станцію техобслуговування. Щоправда, із сім'єю не склалося — ніби наврочено. У молодості одружувався двічі, але обидва шлюби були нетривалими: чи то жінки траплялися з надмірними «гедзями», чи він сам занадто ідеалізував образ уявної супутниці життя — хто його знає. Втретє ставати на рушничок примхливого щастя було вже, зізнається, трохи лячно.
Тому звик сам собі бути господарем. Але з роками все частіше приходила думка: для кого стараюся, кому передам досвід і свою справу? Твердо вирішив усиновити спадкоємця. Та здійснити цей вимріяний намір виявилося справою непростою. І не тільки через особливості бюрократичних процедур. Важко було зробити вибір серед вихованців Долинського дитбудинку, куди навідувався кілька разів. «До цього процесу я навіть залучив свою куму Галю, — пригадує він минулорічні події. — Відчув, що це — надто велике емоційне напруження, коли на тебе дивляться десятки дитячих очей із невимовленим благанням: «Візьми мене».
Додому він привіз чотирьох — Романа, Аліну, Іванку та Інну. Сталося це торік, 15 вересня.

Тамара Гундорова належить до тієї нечисленної групи українських інтелектуалів, яким пасують прикметники —незашорений, розкутий, незаангажований. Це та дослідниця, яка пише праці з літературознавства, цікавіші за літературу. Вона користується повагою у «нових», а старі ніяк не можуть знайти потрібну формулу, щоб її затаврувати.
Ми з Тамарою п'ємо пиво в ресторанчику мережі «Два гуся», на Хрещатику, найближчій до Інституту літератури «демократичній» точці і розмовляємо про українську класику та різні спроби її сучасного прочитання.

Стрибун у висоту Андрій Соколовський уже тривалий час входить до світової легкоатлетичної еліти. Щоправда, з медальними здобутками у складі збірної України у хлопця з Вінниці складається не так успішно, як на комерційних турнірах, i не так, як того хотілося б нашій Федерації легкої атлетики, прихильникам Соколовського, та і йому самому. Тим часом у січні в німецькому місті Вупперталь Андрій показав кращий на той час результат сезону у світі — 235 см, минулого понеділка виграв чемпіонат України, а тепер серйозно налаштований взяти медаль на континентальній першості, що стартує за два тижні в Англії. Про все це і загалом про своє життя у спорті Соколовський розповів кореспондентові «УМ», від'їжджаючи з Сум.

Офіційна частина фестивальної програми у середу завершилась позаконкурсним фільмом «300» Зека Снайдера. Досидіти фільм до кінця було понад мої сили — цей комп'ютерний балет про дужих спартанців і їхні подвиги дивитися можна, здається, тільки у підлітковому віці. Картина доволі швидко виходить в український прокат, і хай нею насолоджуються ті, кому її й адресовано — діточки. Навіщо було показувати це на Берлінському фестивалі — зрозуміло (розкрутка стобісова), хоча все ж можна було виявити більшу вибагливість.

25 січня ми надрукували матеріал «Листоноша стукає у двері. Але не в кожні й не щодня», у якому йшлося про факти неналежного виконання своїх обов'язків державним підприємством «Укрпошта». Перша ж реакція на цю публікацію — від групи листонош села Літин Вінницької області — стала певною несподіванкою для самої редакції. Адже, незважаючи на цілу низку зауважень, висловлених на адресу поштовиків, вони... щиро дякували нам за цю публікацію і просять допомоги.

У Запоріжжі можуть зупинитися тролейбуси і трамваї. Попри те, що з 1 лютого пасажири платять за проїзд по 75 копійок —у півтора раза більше, ніж у Донецьку, Дніпропетровську, Львові, Сімферополі, Рівному... У КП «Запоріжелектротранс» визнають, що середньодобова грошова виручка від 42—44 до 63—66 тисяч гривень. Однак уряд Віктора Януковича «пригальмовує» державні субвенції, які запорізьке КП має регулярно одержувати за перевезення 234 тисяч пасажирів-пільговиків.

Iз власного досвіду знаю, що замовити коминяра і допроситися його — справа марудна. Адже, як правило, сажотруси — люди зайняті, робочий день у них розписаний та й затриматися можуть на невизначений термін, а то й зовсім не прийти. Бо ж у древньому Львові, а особливо у центральній його частині, комини такі ж давні, як і будинки. Десь комин забився, десь димар обвалився. Тож затриматися на такій проблемній адресі можуть надовго. Вже не кажу про нарікання з боку сажотрусів на важкі умови праці при зустрічі: горища здебільшого завалені всіляким непотребом, а димовентиляційний канал треба «просвітити» та «продути» по всій його довжині, щоб переконатися у його дієвості та справності. А зарплата, як правило, мізерна, якихось 500 грн.

Цікаво, якою була б ваша реакція, якби шанований професор, який знає про різні інфекції практично все, раптом заявив, що йому як лікарю і вам як пацієнту абсолютно все одно, який саме вірус змусив вас обкладатися з усіх боків носовичками й активно збивати температуру? Мовляв, грип — не грип (та хоч би й парагрип!), а на список медикаментів, які доведеться купувати в аптеці, конкретизація діагнозу «ГРВІ» практично не вплине. Як, власне, і на безпосередній процес одужання... Почувши від спiврозмовника таке неординарне твердження, я трохи зі стільця не впала. А потім натиснула на диктофоні кнопку «запис» і продовжила бесіду з головним інфекціоністом МОЗ України, завідувачем кафедри дитячих інфекційних хвороб Національного медичного університету імені Богомольця, доктором медичних наук, професором Сергієм КРАМАРЄВИМ.

«Усе це заради маленького хлопчика, якого багато хто встиг полюбити і який не дожив навіть до свого четвертого дня народження. Все це заради наших дітей...». Такими словами півтора року тому розпочала установчі збори благодійного фонду «Краб» житомирянка Лариса Лавренюк. Про цю мужню жінку, яка, втративши сина, не замкнулася у своєму горі, а вирішила допомагати іншим, «УМ» свого часу вже розповідала. Саме пані Ларисі належить ідея об'єднати батьків, чиї діти в різний час лікувалися в дитячому відділенні Iнституту онкологiї АМН України і просто небайдужих до чужого горя людей.

«Міцний горішок» Брюс Уїлліс вирішив довести, що у свої 50 він іще хлопець ого-го і здатен розбивати жіночі серця не менш успішно, ніж якихось 20 років тому. Мало того — Уїлліс переконаний, що тепер і його зовнішній вигляд, і його сексуальне життя значно досконаліші, ніж чверть століття тому. І щоб ніхто не сумнівався принаймні в першій частині цього твердження, актор охоче погодився на кілька вельми відвертих сцен у своєму новому фільмі, де йому доведеться повністю оголюватися перед мільйонами глядачів.