Замість Януковича-урядовця чергове засідання Кабінету Міністрів вів Янукович-політик. Прем'єр, як ніколи до того, був багатослівним і старанно експлуатував свій улюблений образ суворого, але справедливого господаря. Він говорив те, що найбільше любить чути електорат, і при цьому грозив пальцем начальству, яке традиційно заважає народу добре жити.

Минуло cто днів відтоді, як черкащани обрали міським головою Сергія Одарича. За рівнем напруги та застосування брудних технологій «перегони» за мерське крісло в цьому обласному центрі поступаються хіба що кіровоградським. Упродовж 2006 року мера Черкас обирали тричі. Щоразу фаворитом був Сергій Одарич, тепер — бізнесмен, а раніше — один із лідерів партії «Яблуко», ще раніше — Народного руху України, керівник виборчих кампаній Демблоку України (в 1990 році) та кандидата в президенти В'ячеслава Чорновола (1991). Не допустити БЮТівця Одарича до стерна намагалося інше крило черкаського відділення Блоку Тимошенко. Однак, попри роботу з суддями й тервиборчкомом, 40-річний підприємець таки виграв і почав діяльність на посаді мера. Йому знову вставляють палиці в колеса ті ж «напівБЮТівці» з групи Богдана Губського, і знову Одарич бореться. Власкор «УМ» розмовляє з мером про його перші кроки на посадi та подальші плани.

«Чим більший голод, тим сильніше затямлюєш, як мало треба. День зживається повнокровніше, ніж десятиліття. Час ніби спиняється, мить пронизує вічним. Ніде і ні в кому немає загрози — безмовно підказує душа, відчувши свою вічністість. Жодних гризот минулого, жодних тривог за майбутнє — така дія вічнолюбові», — розмірковує письменник Євген Пашковський. Євген Пашковський, лауреат Шевченківської премії 2001 року, глибока і дуже незвичайна людина. Щороку він, за власними методиками, «жорстоко» голодує і називає це духовним чином. Що таке голодування задля душі?
Цим досвідом письменник ділиться із читачами «УМ» у час передвеликоднього Великого посту.

Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд.

Уперше я побачив цю акторку у фільмі британського режисера Ліндсея Андерсена «О щасливчик!» і був у захваті від її гри. Невідомо, як цей суперавангардний на ті часи навіть для західного глядача фільм міг потрапити на радянські екрани. Можливо, завдяки тому, що в ньому містилася жорстка критика західного суспільства. Хоч як би там було, але завдяки цій стрiчцi радянські глядачі змогли познайомитися з дуже популярними тогочасними англійськими акторами — Малколмом Макдауелом та Хелен Міррен. Хелен виконала в цій стрічці невелику, але надзвичайно яскраву роль розбещеної дівчини з вищого світу, яка не бажає жити за чітко визначеними правилами поведінки британської еліти. Акторська кар'єра Хелен Міррен ніколи не знала падінь. Її вінцем став «Оскар—2006» за роль Єлизавети ІІ у фільмі «Королева». Після недільної церемонії 61-річна актриса зізналася, що прийшла отримувати найвищу відзнаку... без трусів під розкішною сукнею.

В останню декаду лютого український уряд зробив крок, якого від нього з нетерпінням чекали аграрії, експерти та навіть частина тверезомислячих державних чиновників, — дозволив вільно продавати за кордон фуражне зерно. Втім зернотрейдери та аналітики в один голос стверджують: пізно! Проблему агропромислового комплексу цим кроком не розв'язали. І, власне кажучи, розв'язувати не намагалися.

Так тяжко мені давався хіба що роман Льва Толстого «Війна і мир», впарюваний шкільною програмою у розхристану дівочу свідомість гвалтовно й цілком у недоречний момент. Із соромом мушу зізнатися, що читала тоді лише «мирну» частину. Розділи, в яких ішлося про війну, не прочитала й досі. Боюся, що найближчим часом не заманю себе й калачем читати твори славетного турка, лауреата Нобелівської премії за 2006 рік Орхана Памука. Щоправда, мотивації такої ганебної читацької поведінки геть інші, ніж у випадку зі Львом Миколайовичем.

Хибною є думка, нібито всі навчальні заклади в нашій державі підпорядковані Міністерству освіти. Шість освітніх інституцій музичного та художнього спрямування підпорядковуються Міністерству культури й туризму. Зазвичай школи Мінкульту створюють на базі мистецьких академій чи консерваторій. Винятком можна вважати «Державну спеціалізовану художню школу-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв в Опішні» — гончарській столиці України. Адже це єдиний мінкультівський навчальний заклад, розташований у селі та одна на всю країну школа, де дітей вчать гончарувати.
Попри те, що я живу у Зіньківському районі Полтавщини вже понад 20 років, про унікальну школу в Опішні мені доводилося чути дуже мало. Складалося враження, що всі змовилися тримати її існування у таємниці. Опинившись там випадково, я зрозуміла, що, як і все оригінальне, мистецьке, така школа нашим районним та обласним керівникам освіти просто заважає.

Дитячо-юнацькі спортивні школи (ДЮСШ) сьогодні є практично в кожному районному центрі, і саме навколо них там обертається спортивне життя. Вибір видів спорту на периферії не надто великий і залежить від наявності матеріальної бази і тренерських кадрів. Як правило, до цього списку входять: легка атлетика, футбол, волейбол, баскетбол, різні види єдиноборств. ДЮСШ фінансують з районних бюджетів, тож заняття для дітей — безкоштовні. Але гроші в основному виділяються лише на заробітну плату тренерів, тому для придбання спортивного інвентаря, форми, організації поїздок на змагання доводиться залучати спонсорські, в тому числі і батьківські кошти. Втім, як зауважила директор ДЮСШ м. Тараща (Київська обл.) Тамара Осипенко, якщо сім'я бідна, а дитина має здібності, то тренер готовий навіть за власні гроші везти її на змагання. Дітей без спортивних задатків зі школи також ніхто не відраховує, головне — щоб у учня було бажання тренуватися. Взагалі, завдання підготовки спортсменів високої кваліфікації перед тренерами районних ДЮСШ зазвичай не стоїть — найбільш талановиті діти після двох — трьох років тренувань, як правило, поступають у спортивні інтернати (наприклад, у Київській області такі заклади є у Броварах і Білій Церкві).