Нинішній рік для редакції газети «Подільська зоря», співзасновниками якої є Вінницькі районна рада і райдержадміністрація, мав би бути святковим — рівно сім десятиліть тому вийшов у світ перший номер видання, яке тоді мало назву «Колгоспна зоря». І відтоді журналісти справно — з перервою хіба що на воєнну пору — несуть до читача інформацію про життя району та його людей. У нових умовах перед редакцією засвітилися нові перспективи — газета єдина з області потрапила до пілотного проекту, на якому мають відпрацьовувати схему роздержавлення ЗМІ.

Комуністичний суд, «найсправедливіший суд у світі», засудив у 1980 році Валерія Кравченка, токаря Київського заводу «Арсенал», до чотирьох років ув'язнення у виправній колонії посиленого режиму за протести проти політики КПРС. Йому було інкриміновано як політичну, так і кримінальні статті. Хоча нічого кримінального він не зробив. Просто писав «виховні» листи Генсеку Брежнєву й пікетував осідки партійних керівників. «Особливу зухвалість і винятковий цинізм», як зазначив Київський міський суд, виявив Валерій, коли розгорнув на Красній площі у Москві плакат з текстом «провокаційного і принизливого змісту». Між іншим, там було написане всього одне речення: «Л. І. Брежнєв, ти хочеш моєї крові? Йди, пий, кровопивця!» Валерій розрізав оголену руку простерилізованим гострим шматком металу і підняв її вгору.

Результати 18-го відкритого конкурсу «Кінотавр», з одного боку, здивували, а з іншого — були прогнозовані. Оскільки на фестивалі вперше було аж 7 режисерів-жінок, передбачали, що бодай один із призів отримає саме жінка. Не сталося. А ось те, що принаймні одну нагороду здобуде фільм «Прості речі» Олексія Попогребського, не сумнівався ніхто. Після семи днів конкурсних показів він став яскравою світлою плямою на тлі чорних жорстких історій про людські вади. Стрічка «Прості речі», зрештою, і зібрала врожай нагород: гран-прі, приз за найкращу режисуру, приз за найкращу чоловічу роль (акторський дебют режисера Сергія Поскепаліса) та спеціальний диплом у цій номінації Леонідові Бронєвому, який не знімався вісім років.

Молоді митці та прихильники високого академічного професійного мистецтва цього разу — та й, зрештою, як і завжди — не мають приводу для радості. І не тому, що вони хронічні песимісти — зовсім навпаки: вони вірять, сподіваються на зміни... Але нічого не відбувається. Мерія столиці думає, що їм немає більше чим зайнятися, от і придумують всілякі божевільні проекти, тільки щоб дорогоцінні гроші з неї здерти.

Мабуть, минулорічні «п'ятихвилинки ганьби», коли по гучномовцях на території експозиційних павільйонів Джардіні оголошували країни, що не беруть участi у Венеціанській бієнале, спрацювали. Цього року кількість національних павільйонів була просто рекордною — 76, плюс кураторський проект в «Арсеналі» американця Роберта Стора, плюс окремі самопрезентації — у результаті жоден маніяк сучасного мистецтва не може чесно сказати, що він подивився всі експозиції.

Коли у дитинстві я дивився телевізійні трансляції й захоплювався успіхами наших спортсменів, то не міг собі й уявити, що з героями репортажів можна запросто розмовляти, як із звичайними людьми. І журналісти, які брали інтерв’ю в атлетів, здавалися майже такими самими богами, як і ті, з ким вони спілкувалися. Але час, як відомо, виправляє ілюзії. Ставши журналістом, зрозумів, що не боги горщики ліплять, і середовище спортсменів та представників мас-медіа таке ж строкате, як і все в навколишньому світі.

Бідолашна Сієнна Міллер — хоч на вулицю не виходь. Колись її називали найулюбленішою актрисою Британії, а тепер тільки й роблять, що ображають. Так принаймні стверджує сама Сієнна. В iнтерв'ю таблоїду «Сан» вона поскаржилася, що дуже не любить виходити на вулицю, бо там її чомусь переслідують образливі прізвиська. «Люди вигукують мені в обличчя жахливі речі: наприклад «шльондра» чи «курва»... Мене це дуже ображає, бо ж я насправді зовсім не така, — бідкається 25-річна кінозірка. — У мене ніколи в житті не було романів на одну ніч, і люди чомусь забувають, що з 20-річного віку протягом п'яти років я мала тільки серйозні стосунки. Ну навіщо, навіщо вони таке говорять?».

Сімнадцять тисяч фунтів стерлінгів — таку суму буде змушена виплатити своїм клієнтам одна з найбільших букмекерських контор Англії «Уїльям Хiлл» у разі, якщо Гаррі Поттер, сучасний улюбленець дітей, в останній частині казки загине. Швидше за все, це лише піар-хід письменниці Джоан Роулінг. Бо хіба ж це вже казка, якщо зло перемагає добро? Але з чим чорт не жартує. Тож букмекери не на жарт переполошилися і вже перестали приймати ставки. Бо, як з'ясувалося, ніхто не вірить, що герой виживе, — всі ставлять на його смерть! Як пояснив офіційний представник «Уїльям Хiлл», відтоді, коли було оголошено прийом ставок, ніхто не поставив гроші за «здравіє» хлопчика-чарівника.