Тут навіть час завмирає, вслухаючись у серпневу багатоголосу симфонію у виконанні цвіркунів. Тут навіть тумани стеляться у три яруси. За цілісінький день жоден автомобіль не порушить цю священну сільську тишу, що пахне полином, материнкою і м'ятою. Не пройтися босоніж по зарослих густою травою стежках видається тяжким гріхом, а тому мешти самі просяться з ніг. Недарма, ой недарма облюбували стару липу в долині біля підніжжя панської гори тітоньки з мітлами, яких краще обходити десятою дорогою. За давніми переказами, саме на цю відьомську липу зліталися на свій шабаш довколишні відьми, яких у поліських нетрях завжди вистачало. Сказати, так це чи ні, міг один свідок — старезний дуб, що вже кілька століть оглядає довкілля з панської гори. Але він уміє мовчати. Через те, напевне, і живе так довго. Щоправда, навіть його розговорили теперішні стобихвивці. Донедавна, щоб подзвонити з мобільного чи радіотелефону або прийняти дзвінок, мешканці цього села бігли сюди, на гору, вилазили на дуба і тільки під його надійною кроною могли скористатися новітніми благами цивілізації. Аж поки в сусідньому селі мобільні оператори не встановили антену. Неподалік панської гори на відлюдді стоїть звичайна поліська хатина, до якої їдуть з усіх усюд люди. Хоч у сезон дощів дістатися до Стобихви не так і просто. Але саме через бездоріжжя Стобихва, може, і зберегла свою первозданну красу, не здалася на милість цивілізації. А люди примудряються сюди добиратися, шукаючи допомоги й поради у господаря дивної хатини...

Усе прогнозовано і логічно: впродовж багатьох років перспективи «народного автомобіля» змальовували, передовсім у Запоріжжі, винятково рожевими барвами. Надмірний оптимізм виглядав не таким наївним на тлі хіба що історії «життя» ЗАЗ-965 — найпопулярнішої в СРСР малолітражки (серійний випуск цього прототипу італійського авто «Фіат-600» розпочався в Запоріжжі 1 жовтня 1960 року).

Мізерний валовий збір меду і на Запоріжжі. У пасічників тільки й приємного, що згадка про минулорічний, удвічі вагоміший, медозбір; поточного року далася взнаки передовсім спека. Бджоли неохоче вилітали з вуликів, ніби знали, що медоносні культури також «протестують» проти сильної спеки мінімальним виділенням нектару. «За свої 33 роки роботи на пасіках такого «скаженого», як 2007-й, я не пригадую, — бідкається головний спеціаліст «Запоріжбджолопрому» Віктор Шевченко. — Бджоли ж нероздільні з природою! Весняного меду майже не було, бо ж спека «спалила» акацію за кілька днів. Рятівними були ділянки біля водоймищ. А так все навкруги горіло, навіть менш вибагливий осот. На плантаціях соняшнику медозбір почався було в середині літа, коли пішли дощі. Ненадовго...».

Якимось дивним чином кілька населених пунктів, що розкинулися вниз за течією Дністра за півтора десятка кілометрів від княжого Галича, у давнину «поріднилися» назвами з демонічними силами — Чешибіси, Чортополь, Вовчків. Щоправда, цю, з християнської точки зору, недоречність у часи пізнього середньовіччя вдалося виправити. Та ще як! Розташовані на правому березі Чешибіси стали Єзуполем (на честь Ісуса Христа), а поселення на протилежному березі в 1691 році офіційно назване іменем Божої Матері. І на цих топонімічних трансформаціях дива не закінчуються.

У Чигиринській районній лікарні медперсонал був шокований, коли до них привезли непритомного, страшенно побитого та обпеченого невідомого чоловіка. Його виявили випадкові перехожі у вогнищі на березі річки Тясмин, неподалік магазину «Вікторія».

На Черкащині до рук правоохоронців потрапила банда, яка з весни цього року тероризувала три райони області — Уманський, Жашківський та Тальнівський. Нелюди в масках глухої ночі приїжджали в села, проникали до будинків, зв'язували сонних господарів та катували їх праскою, вимагаючи віддати гроші та цінності.
Ці нічні привиди проникали в оселі селян не тільки через вікна та двері, а й навіть через дах. В одному з будинків вони розібрали шифер, вилізли на горище, а вже звідти — спустилися в хату на мотузці. Бандити діяли тихо й злагоджено, тому господарі будинку, котрі міцно спали у сусідній кімнаті, навіть нічого не почули...

Як ми зазвичай вживаємо таблетки? Закинули в рот, запили першою-ліпшою рідиною, яка трапилася під руку, і побігли далі у своїх справах. Якщо поблизу не знайшлося води, соку або чаю — не біда! Наші люди можуть зажувати пігулку апельсином, загризти пиріжком або залити курячим супом. Головне — відправити ліки в захоплюючу подорож органами травлення (щоб у горлі нічого не застрягло!) і позбутися гіркуватого присмаку в роті. І мало хто замислюється над тим, якими ускладненнями загрожують пацієнтові спонтанні «коктейлі». Фармацевти ж кажуть, що бездумне поєднання лікарських засобів із різними наїдками та напоями може привести до неймовірних ефектів — від багаторазового посилення дії препарату до його повної нейтралізації. А щоб отримати від ліків очікуваний результат, треба дотримуватися певних правил їхнього «запивону» та «закусону».

Святкова п'ятниця. За три години до відкриття «Дня незалежності з Махном» наша маршрутка, щонайменше 99,9 відсотка пасажирів якої прибули у статусі фестивальника, потрапила в обійми Гуляйполя. На стадіон «Сільмаш» годі було й потикатися: навіть о дев'ятій годині ранку від «гектара волі» віяло ну дуже теплим дискомфортом!.. Гриміло якесь залізяччя, гепали молотки влаштувальників трьох сцен... Обабіч стіни стадіону ширилося різнобарвними банями наметове містечко фестивальників...

Серед фестивалів поезії, що відбуваються нині в Україні, вінницький форум лицарів ритму і рими «Підкова Пегаса» може претендувати на особливе місце, хоч і проводили його всього лиш удруге. По-перше, масштабом дійства. Існуючі поет-фести зазвичай є одноденками, вінничани ж розстарались на повноцінну триденну програму з кількома різноплановими конкурсами, учасниками і водночас глядачами стали 58 поетів із різних міст, а до складу журі запросили відомих літераторів Івана Андрусяка, Павла Вольвача, Олексія Зараховича, Ігоря Павлюка. По-друге, відмовою від регіонально-містечкового характеру і серйозною спробою зробити заявку на «всеукраїнськість» — принаймні на ньому широко були представлені Південь, Схід та Центр країни. Із Заходом, правда, поки що не склалось, звідти був один-єдиний посланець — франківчанка Богдана Шацька.

Одного разу Аллах відправив архангела Гавриїла з горням темного еліксиру до пророка Магомета. Магомет зовсім підупав на силі, тяжко захворів і мало не помирав. Скуштувавши божественного напою, Магомет миттю одужав, повернув собі життєву снагу і продовжував будувати могутню ісламську імперію. Так легенда розповідає про винахід і першу дегустацію кави. Та якщо остання в краях, де проповідував пророк Магомет, відома з давніх-давен, то в Європу звичка запарювати окропом подрібнені кавові зерна і вживати цю настоянку прийшла значно пізніше. За однією з версій, у 1592 році італійський лікар і ботанік Проспер д'Альпіно вперше описав і продемонстрував відвар кавових зерен як лікарський засіб. За іншими ж даними, д'Альпіно на десять років випередив його колега-ескулап з Австрії. Лікар Леонард Раувольф, кажуть джерела, ще в 1582-му видав книжку з поетичною назвою «Подорож у вранішні краї», де розповів, як араби ласують дивним напоєм. «Чорнотою він наближається до чорнила і дуже помічний при немочі шлунка. Вони п'ють його рано-вранці, в тому числі на людях, з глиняних і порцелянових мисочок», — писав Раувольф. Та скільки б років не було «нашій» каві — 415 чи 425 — є привід згадати про дату її приїзду до таких загумінків світу, як тогочасна Європа. І випити за каву... трішечки кави.