Українські фехтувальники, попри не надто високу популярність свого виду спорту в країні, стабільно відзначаються успішними виступами на міжнародній арені. Останнім часом медалі з чемпіонатів світу й Європи привозили переважно шаблісти, але на недавній першості континенту нагадали про себе й майстри рапіри. Після завершення кар'єри Сергієм Голубицьким наші рапіристи нагородами престижних форумів не відзначалися, і от два тижні тому киянка Ольга Лелейко виборола бронзову медаль чемпіонату Європи. Результат, який вона показала у бельгійському Генті, і став приводом для зустрічі з досвідченою спортсменкою, котра, до того ж, завтра святкує свій день народження.
Домовляючись про місце зустрічі, ми з'ясували, що купуємо продукти в одному супермаркеті на Куренiвцi. Тож вирішили поспілкуватися неподалік, у сквері. Нечисленні перехожі недовірливо позирали на диктофон і трохи сторонилися, коли Оля вимовляла слова на кшталт «зброя» чи «укол». Під завісу розмови почався дрібний дощ, й останні питання записували вже під двома парасольками.
Щиро й відверто розповівши про життя фехтувальника, Лелейко поскаржилася, що не встигла пробігтися у Бельгії по магазинах — то сама билася, то вболівала за партнерів по збірній. А вже за два дні вона відправилася в Алушту. Але не на відпочинок, а на підготовчі збори до чемпіонату світу, який за два місяці прийматиме Санкт-Петербург.

Дерибан по-харківськи за останній рік кілька разів змінював свою форму і нарешті перейшов у земельну фазу. Підприємці скаржаться на те, що у керманичів міста і «регіональної» депутатської більшості міськради фактично неможливо випросити бодай невеликий шматок землі. Більше того, бажані ділянки не лише не дають, а й відбирають, пояснюючи новітню «експропріацію» тим, що немає необхідних документів. Протистояння зайшло так далеко, що ображені бізнесмени планують розпочати наприкінці липня громадянську акцію під назвою «Невдоволені харків'яни». А дехто з них навіть погрожує перевести свій бізнес до столиці.

Про край Черемошу й Прута за останні півтора століття написано безліч малих і дуже великих — кількатомних — історичних та культурологічних праць, високо оцінених вітчизняними й зарубіжними фахівцями. Проте остання книга «Прикарпаття. Спадщина віків», котра щойно побачила світ під редакцією директора Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктора історичних наук Миколи Кугутяка, на тлі попередниць вирізняється обширнішим фактажем і європейським модерном.

Мешканка Новобогданівки Зінаїда Артеменко хоче судитися з державою. Та, як це не дивно, односельці не схвалюють ентузіазму позивачки і розділяють позицію можновладців. Заступник запорізького «губернатора», начальник обласної комісії з ліквідації наслідків пожежі й вибухів на 275-й артбазі Микола Фролов запевнив, що «ТАКЕ влада вириватиме з корінням, аби допомагати винятково справжнім потерпільцям».

Біля кіоску, в якому з 1994 року цілодобово продавали дешеву горілку та цигарки, здавна збиралися компанії «хануриків». Здається, банальна, хоча й не надто приваблива картина, якби не одна деталь. Кіоск розташовувався на території студмістечка провідного ВНЗ Донбасу — Донецького національного університету.

Імена українців, які прославилися своїми математичними здобутками, — Михайла Остроградського, Віктора Буняковського, Георгія Вороного, Михайла Кравчука, — відомі в усьому світі. Ще один відомий вітчизняний математик — Анатолій Скороход, академік Національної академії наук України, дійсний член Академії мистецтв і наук США, всесвітньо відомий фахівець у галузі теорії ймовірностей і математичної статистики. Нещодавно в Національному університеті ім. Тараса Шевченка відбулася Міжнародна наукова конференція «Простір Скорохода. 50 років по тому», присвячена розвитку наукових напрямів в теорії випадкових процесів.

Він та фізик-атомник Григорій Шарпак — двоє нині живих нобелівських лауреатів, що народилися в Україні. Хлопчик, названий Роалдом на честь видатного норвезького дослідника Руальда Амундсена, народився у місті Золочеві (сучасна Львівська область), що входило тоді в територію Другої Речі Посполитої. Мости, які зводив його батько-інженер, досі збереглися в місті та довколишніх селах. Мати Роалда працювала вчителькою в місцевій школі. Однак уже в липні 1941 року сім'ю переселили в єврейське гетто, а звідти відправили в табір примусової праці. Це був типовий поворот у долі євреїв, які потрапили в пастку нацизму і комунізму. Вельми промовисті цифри: перед Другою світовою війною у рідному для Роалда Золочеві проживало майже чотири тисячі євреїв, а внаслідок Голокосту залишилося живими тільки двісті.

Молода і талановита художниця, учасниця групи «Р.Е.П.», активістка різноманітних виставок сучасного мистецтва, представила у галереї «Мистецький арсенал» проект «Моржі»», який є продовженням циклу «Велетні». Художниця заявила про себе серією «Дачні мадонни» 2004-го року, після чого наступним кроком стають «Революціонери» і «Купальниці», «Моржі» — логічне продовження. З одного боку, випускниця Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури іронізує над своїми персонажами, з іншого — підносить їх. У вівторок на відкритті виставки журналістка «УМ» поставила художниці кілька запитань.

Літній відпочинок в українській хаті-мазанці у полтавському селищі Юрки подарував художниці Оксані Одайник відчуття первісної зрідненості з могутністю рідної землі, фантастичну можливість насолоджуватися блискучими сонячними краєвидами, вдихати аромат польових квітів у зворушливий момент заходу сонця. Унікальна особливість творчості Оксани Одайник полягає в тому, що на відміну від тендітних жінок-художниць, котрі пишуть на пленері маленькі етюдні твори, а потім у тиші київської майстерні перетворюють їх на великі полотна, вона одразу працює лише з полотнами великого формату і навіть останні мазочки накладає на полотно, ні на крок не відходячи від «натури». Результат — гармонійна кольорова гама, ясність та свіжість першого враження, особливо в таких творах, як «Моє літо в Юрках».

Цей унікальний дитячий фольклорний гурт водночас первісно-глибинний і модерний. Адже його учасники доносять до глядача автентичну традицію зовсім по-сучасному. Діти, як згусток енергії, подвоюють запал архаїчних співанок, співзвучних природним стихіям і помножують усе це веселою грою скрипки й бубна, танками, символічними обрядодіями. Отож, будять в однолітках і дорослих радість, приспану сірими буднями. Чому такий життєрадісний фольклор доступний сьогодні не всім охочим до нього дітям — наша розмова з відомим музикантом, фольклористом, керівником дитячого гурту «Дай Боже» Ольгою Мельник.