Буяла весна 1928–го. (Для орієнтації в історичному просторі нагадаємо, що тоді в СРСР ще процвітав НЕП, а німці не шикувалися перед рейхсканцлером Адольфом з піднятими догори правицями).
Отже, в містечку Мости, що на Львівщині, буяла весна 1928–го. Текля Шийка у свої двадцять два була на виданні. Чимала сім’я із дев’яти осіб (тато помер дванадцятьма роками раніше) очікувала сватів, і ніхто не здогадувався про таємні Теклині наміри. Коли вона оголосила про своє бажання піти в монастир, брати і сестри пережили шок, хоча й раніше помічали її молитовну завзятість. Відтоді обійстя Шийок не полишала загрозлива тривога. Старший брат, котрий був за ґазду і вправно керував чималим господарством, намагався будь–що напоумити недалекоглядну, як йому здавалося, сестру, проте безуспішно. Побожна мама лиш попросила: «Поки не пішла в монастир, підгорни, доню, хоч картоплю». Працювала не покладаючи рук. А потім поспішно залишила рідний дім. Так починалося її довге духовне життя у новій чернечій ролі і з новим іменем — сестра Ірина.