«Щастить же мільйонерам!» — думає кожен із нас, простих смертних, коли вкотре чує про зростання капіталів якогось там Ахметова чи Рокфеллера. Усе логічно: якби не частка удачі, пан такий–то ніколи не став би багатієм. Але, виявляється, трапляються випадки, коли фортуна посміхається дуже заможним людям навіть тоді, коли зовсім цього робити не мала б.
Зорепад. Зять із тещею загадують бажання.
Зять загадав. А теща не встигла...
Осінь 2005–го стала для українського футболу по–справжньому золотою. Тоді нічия в Тбілісі вивела нашу національну команду до фінальної частини чемпіонату світу — першого в її історії. Два дні тому цей самий рахунок 1:1 фактично поставив хрест на надіях «синьо–жовтих» побачити збірну, знову ж таки вперше, на чемпіонаті Європи–2008. Олег Блохін кінець свого «фарту» сприйняв роз–дратовано...
Напередодні відльоту збірної України до Тбілісі в журналістських колах швидко поширилася інформація, що на найближчі чотири дні — до завершення матчу з Італією — наші футболісти відмовилися від спілкування з пресою. Звісно, виглядає цей крок не надто приємним — у цивілізованому світі подібні заходи поодинокі і застосовують їх лише у крайніх випадках. Але ми встигли звикнути до вибриків наших привілейованих спортсменів й були готові сприйняти черговий і цього разу. Головне — аби такі заходи допомогли команді та її керманичу, а ми вже стерпимо. Але сталося все з точністю до навпаки: тількино запровадили «карантин», фарт Блохіна скінчився. Той, хто читав книжку бразильського письменника Пауло Коельо «Алхімік», одразу б побачив у цьому знак: значить, щось зроблено не так.
Із його смертю відходить ціла епоха. Він так і не дочекався від України, за незалежність і саме існування якої склали голови його побратими, щоб їхній подвиг був якщо не достойно вшанований, то бодай визнаний на офіційному рівні. Кук відійшов, не доживши чотирьох місяців до свого 95–річчя. Помер він у неділю. До останнього дня пан Василь зберігав гострий розум і добру пам’ять: охоче спілкувався із журналістами, користувався інтернетом, відповідаючи на запитання щодо історії ОУН–УПА, писав книги, був членом Головної булави Всеукраїнського братства ОУН–УПА, головою наукового відділу Братства ОУН–УПА.. Усі, хто з ним спілкувався, відзначали доброзичливість і привітність генерал–хоружого УПА, хоча багато з того, що міг би, він так і не розповів — не любив вдаватися в подробиці.
Кук був останнім із когорти тих легендарних постатей, чиї імена змушують частіше битися серце кожного справжнього патріота України: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько. І хоч деякі запитання до «білих плям» в історії останнього головнокомандувача УПА так і залишилися без відповіді, сьогодні все це, мабуть, уже неважливо. Хай буде пухом йому рідна земля. Василя Кука ховатимуть сьогодні — як він і заповідав, на батьківщині, в селі Красне Буського району Львівської області.
До Дня фізичної культури та спорту, що відзначали в суботу, відомий богатир з міста Комсомольськ Старобешівського району Дмитро Халаджі встановив свій черговий силовий рекорд. У Донецьку на площі імені Леніна силач неабияк потішивши численних глядачів, підняв і утримував дванадцять з половиною секунд сталеву трубу з кількома гирями всередині. Загальна вага дещо незвичного спортивного снаряда — 1022 кілограми.
Кожної неділі о 10 й годині черкаський пенсіонер Олександр Толбатов прямує на пляж до річкового порту — це для нього неписаний закон. Адже тут на чоловіка чекають люди, які хочуть покращити своє здоров’я за оригінальним методом пана Толбатова — за допомогою пластикових пляшок. Декілька років тому черкащанин сконструював рятувальний жилет, основу якого склали ті самі пляшки. Як запевняє винахідник, жилет врятував його від складної операції з видалення грижі, від високого тиску і від багатьох інших болячок. Тепер 61 річний чоловік підіймається сходами на дев’ятий поверх без задишки і може плавати 20 годин поспіль. Тож Олександр Миколайович охоче розповідає людям, як власноруч виготовити такий жилет й оздоровлюватися за його допомогою.
Вірити чи не вірити — особиста справа кожного. Віддавати шану історії та культурі своїх предків — неминучість для людини, яка хоче називатися цивілізованою. Однак далеко не в кожному селі біля унікальних церков скошено бур’ян та посаджено бодай якісь квіти. Ми побували лише у трьох селах Лебединського району, біля трьох храмів, які перетворюються на руїни.
Мерайя Кері готує до виходу новий альбом, який уже випробувала на своїх подругах: влаштувала «вечірку в піжамах» тільки для дівчат і поставила свої нові пісні. Композиції подругам сподобалися, але висновку, який вони зробили, Кері аж ніяк не чекала. «Вони сказали, що з цих пісень дуже відчувається, як я ненавиджу чоловіків, — дивується співачка. — Але ж я їх люблю!».
Незважаючи на «янгольську» зовнішність, актор Джуд Лоу, виявляється, може, за потреби, й по зубах заїхати. У цьому переконався папараці, який намагався сфотографувати кінозірку, коли Лоу виходив із дверей власного будинку в Лондоні.
