Коли в ілюстратора виходить одна книжка на рік — це не багато. Та якщо вони з’являються у топ-видавництвах, які знаються на ціні книжкової графіки, — значить, художник виклався повною мірою.

Хоч українець Давид Бурлюк — леґітимна зірка світового мистецького авангарду, альбом його живопису в Україні досі не виходив. Аж ось нарешті сталося: «Давид Бурлюк» (К.: АртHuss, 2017).

Хоча в українській скарбничці й зберігається безсмертна «Енеїда» Котляревського, алегорій у нашій літературі (майже) немає.

Масова свідомість українського електорату відверто шизофренічна. З одного боку, усі вірять в теорію змови й паранормальні явища, а з іншого — сахаються метафізики, як чорт ладану.

Чернівецьке видавництво «Букрек» має серію «Третє тисячоліття: українська поезія», де публікують авторські збірки з відповідним датуванням.

Чому в сучасному «козацькому романі» головний персонаж — зазвичай підліток? Ну так — фольклорна традиція, від Котигорошка починаючи. Але чому саме цей архетип актуалізувався нині?

Мандри-пригоди підлітків — безпрограшна літературна лотерея. Докомп’ютерний квест. Та із книжкових сторінок, на відміну від монітора, випаровуються стимулятори розуму: зустрічі з іншими — характерами, звичками, поглядами.

У передмові до книжки Олега Шинкаренка «Кагарлик» (К.: Люта справа, 2014) Михайло Бриних написав: «Антиутопія — благодатний жанр в українській літературі.

Головну літературну премію своєї країни польська письменниця Ольга Токарчук дістала 2009-го за дванадцяту книжку — роман «Бігуни».

7 грудня «Україна молода» опублікувала статтю Костянтина Диканя під назвою «Якість гуманітарних месиджів», де оглянуто політологічні новинки, включно з монографією Василя Ткаченка «Росія: ідентичність агресора»